У другій половині 1960-х років у Західній Європі активізувався протестний студентський рух як реакція на соціальні потрясіння, які переживали суспільства розвинутих індустріальних країн, пов'язані з кінцем епохи колоніалізму, розпалом Холодної війни і появою нового покоління молоді, що виросло повоєнний час і усвідомило себе силою, здатною протистояти консерватизму своїх батьків. У Федеративній Республіці Німеччини (ФРН) на радикалізацію студентства і поширення лівих ідей сильний вплив мала, як вважалось, невдала політика денацифікації, коли на фоні заборони Комуністичної партії державні та виборні посади все частіше стали займати колишні нацисти.
Війна у В'єтнамі посилила неприязне ставлення багатьох представників німецького суспільства як до США зокрема, так і імперіалізму як політики ведучих світових держав загалом, і сприяла формуванню позапарламентської опозиції, в середовищі якої до кінця 1960-х років утворилась велика кількість мілітаризованих організацій, готових до силового протистояння з державою. Одною з перших їх акцій став підпал 2 квітня 1968 року великих супермаркетів у кількох містах ФРН на знак протесту проти «суспільства споживання» і в знак солідарності з країнами третього світу. Засуджений за це 26-літній Андреас Баадер, 14 травня 1970 року був силою звільнений групою бойовиків на чолі із 35-літньою журналісткою Ульрікою Майнгоф.
У січні 1972 року РАФ залучила до співпраці члена іншої ліворадикальної партизанської групи «2 червня» 22-річного студента Томаса Вейбекера, під керівництвом якого на кількох конспіративних квартирах у Франкфурті були виготовлені три бомби, загальною потужністю 80 кг у тротиловому еквіваленті. За рішенням Баадера 11 травня 1972 року о 18-59 вони були підірвані (одна не спрацювала) у будівлі «IG Farben» у Франкфурті-на-Майні, де розміщувались командування 5-го армійського корпусу США, що привело до загибелі однієї людини і пораненню 13-х. До кінця травня було вчинено ще п'ять терактів — у Аусбурзі, Мюнхені, Карлсруе та Гейдельберзі від них загинуло три людини і було поранено більше 40 чоловік.
Після скоєння цих терактів пошук членів РАФ, який розпочався ще в 1971 році після серії банківських пограбувань і публікації програмного документу «Концепція ведення міської партизанської війни», набув загальнодержавного масштабу. На початку червня на підставі оперативних даних були встановлені їх конспіративні квартири у різних містах ФРН і протягом двох тижнів вісім з них були заарештовані. Томас Вейбекер був застрелений поліцією ще 2 березня 1972 року під час арешту за підозрою у вчиненні вибухів у Берліні взимку 1970 року.
Судовий процес над членами РАФ почався 21 травня 1975 року у Штутгарті в спеціально збудованому для цього приміщенні суду, захищеному належним чином від можливого штурму бойовиками. Він викликав широкий суспільний резонанс — в якості захисників терористів, які провели кілька голодувань і вимагали собі статусу військовополонених, на процесі виступали відомі адвокати, які симпатизували ліворадикальним рухам і у майбутньому стали політиками федерального масштабу, а у пресі — світові авторитети, найвідомішим з яких був французький філософ Жан-Поль Сартр, який 4 грудня 1974 року відвідав Баадера у штутгартській тюрмі «Штамхайм».
Однак, засновники РАФ покінчили життя самогубством ще до винесення вироку : 9 травня 1976 року — Ульріка Майнгоф, 18 жовтня 1977 року — Андреас Баадер, Ян-Карл Распе і Гудрун Енслін; троє інших обвинувачених (крім Хольгера Майнса, який 9 листопада 1974 року помер в тюрмі під час голодування) були засуджені на довічне позбавлення волі за вчинення чотирьох вбивств і 34 замахів на вбивство.
На початку 1980-х їм на зміну прийшло т. зв. третє покоління РАФ — воно було найчисельнішим (до 250 чоловік) і здійснювало теракти не лише в Німеччині, але й діяло у співпраці із французькою «Прямою дією», італійськими «Червоними бригадами» та бельгійським «Бойовим комуністичним осередком». Їх активність практично повністю припинилась з 1992 року, а 20 квітня 1998 року федеральне управління кримінальної поліції у Вісбадені, отримало поштою заяву про саморозпуск Фракції Червоної Армії.
понад
20 ТИСЯЧ СЛІВ
чужомовного походженняКоментарі
Дивіться також
• Арешт Патті Херст, 1975
• Олімпійський теракт, 1972
• Напад на штаб-квартиру ОПЕК, 1975
• Теракт у Болоньї, 1980
• Теракти Аль-Каїди в Африці, 1998
• Теракти 11 вересня, 2001
• Теракт «Норд-Ост», 2002
• Терористичний акт в Мадриді, 2004
• Терористичні атаки Андерса Брейвіка, 2011
• Теракти в Парижі, 1997 (фото)