Після укладення Богданом Хмельницьким союзу з царем Олексієм Михайловичем Річ Посполита опинилась на порозі чергової війни, яка почалась у червні 1654 року під формальним приводом захисту православного населення: влітку-восени Московське царство захопило найважливіші міста і фортеці у порубіжжі з Великим кнзівством Литовським, а до кінця року — практично всю його територію, включно зі столицею Вільно. Швецією це було розцінено як загроза її інтересам і на думку більшості парламентарів вона мала підтримати Річ Посполиту в обмін на відмову від претензій тої на Лівонію, Курляндію і Пруссію.
Однак категоричним противником союзу зі Швецією виступив польський король Ян II Казимир, і з січня 1655 року спочатку польські магнати, а згодом і литовські, почали таємні перемовини зі Стокгольмом про обрання Карла X Густава на польський трон. Це дало йому підстави розраховувати на швидку перемогу та політичну підтримку в Речі Посполитій, і 21 липня 1655 року 14-тисячна армія під командуванням фельдмаршала Арвіда Віттенберга перетнула кордон Польщі. Названа сучасниками за її стрімкий і руйнівний характер «Шведським потопом», війна привела до майже повної окупації Великопольщі та Пруссії і початку в липні 1656 року Шведсько-російської війни.
Поява спільного ворога спонукала Яна II Казимира і Олексія Михайловича до переговорів, і 24 жовтня 1656 року було укладено Віленське перемир'я. Оглошення Данією війни Швеції і виступ Австрії на боці Польщі дав можливість Речі Посполитій звільнити значну частину своїх володінь, розвинувши активні дії у Литві та Ліфляндії, що призвело до поновлення наступного року війни з Москвою.
Зі смертю Хмельницького, який невдало виступив союзником шведського короля і у Віленському перемир'ї вбачав зраду Москвою досягнутих у Переяславі домовленостей, частина козацької старшини на чолі з гетьманом Іваном Виговським перейшла на бік Речі Посполитої, уклавши з нею 16 вересня 1658 року Гадяцьку угоду, яка серед іншого передбачала утворення на території Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств Великого Князівства Руського як третьої складової частини федерації.
Після підписаного в травні Олівського мирного договору польсько-литовська армія зуміла розвинути успіх у війні проти Москви, звільнивши західну і центральну частину Великого князівства Литовського, а на території Гетьманщини у союзі з Кримським ханством завдати московським і козацьким військам поразок в битвах біля Любара і Чуднова. Це змусило лояльного царю гетьмана Юрія Хмельницького перейти на бік Речі Посполитої, уклавши 17 (7) жовтня Слободищенський трактат, який підтверджував Гадяцький договір дворічної давнини. Він не був прийнятий полками Лівобережжя, очолюваними Якимом Сомком і Василем Золотаренком, що стало початком розколу Гетьманщини, закріпленому Андрусівським перемир'ям 1667 року: тривала і виснажлива війна не дала змоги Яну II Казимиру повернути Лівобережжя, яке відійшло до Московського царства, котрому на два роки передався Київ, а Запорозька Січ переходила під спільну польсько-московську опіку.
Остаточні підсумки Російско-польської війни були підведені лише через 19 років — у кінці лютого 1686 року польська делегація прибула до Москви, де після тривалих переговорів 6 травня познанський воєвода Кшиштоф Гжимултовський і великий канцлер литовський Марціан Огінський від імені Речі Посполитої та боярин Борис Шеремєтєв і фактичний глава російського уряду під час регентства царівни Софії Олексіївни князь Василь Голіцин підписали Трактат про вічний мир.
Згідно з досягнутими домовленостями Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорозьку Січ, Смоленщину і Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом, зберігала за собою Північну Київщину, Волинь і Галичину, де зобов'язувалась надати православним свободу віросповідання (в обмін на аналогічні права католиків на території Московського царства), а південь Київщини і Брацлавщини від містечка Стайок до ріки Тясмин з містами Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин й інші землі, спустошені за роки війни, мали стати нейтральною територією.
18 червня 1686 року «Вічний мир» був ратифікований від імені царів-співправителів Івана V і Петра I, після чого московське посольство, очолюване Борисом Шеремєтєвим, відбуло до Львова, де 21 грудня в палаці Корнякта дотримуватись договору дав клятву король Ян Собеський.
У польсько-литовському суспільстві «Вічний мир» був сприйнятий вкрай негативно через величезні територіальні поступки і був ратифікований сеймом лише в 1764 році в умовах фактичного контролю Російської імперії над внутрішньою політикою Речі Посполитої, який через 8 років призвів до її Першого поділу.
Для Гетьманщини «Вічний мир» став актом її остаточного поділу по Дніпру й початком втрати суб'єктності, символічно співпавши з перепідпорядкуванням того ж 1686 року Київської митрополії Москві. Численні спроби об'єднати Гетьманщину, які почались ще з Андрусівського перемир'я 1667 року, чи то як самостійне утворення чи під протекторатом Речі Посполитої, Московського царства, Османської імперії або Шведського королівства зазнали невдач і обернулись врешті-решт ліквідацією козацького устрою в 1699 році на Правоборежжі і в 1781 році — на Лівобережжі. Фактично колишня територія Гетьманщини «об'єдналась» у 1793 році, коли після Другого поділу Польщі Правобережна Україна була анексована Російською імперією.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН