Хубілай народився у рік, коли його дід Чингізхан завоював Чжунду (нині — Пекін), столицю чжурчженьскої імперії Цзинь. Він отримав традиційну для для монгольських царевичів освіту — вивчив військову справу і уйгурське письмо, яке використовувалось у середньовічних монголів. До 1241 року, року смерті великого хана Угедея, вплив Хубілая при монгольському дворі не був помітним, оскільки його батько Толуй, наймолодший син Чингізхана, так само як і його нащадки, не розглядалися в якості претендентів на великоханський трон.
Перші чотири роки по смерті Удегея імперією правила його жінка Дорегене, яка була регентом при своєму синові, допоки в 1246 році великим ханом не став її син Гуюк, що правив лише два роки до своєї несподіваної смерті під час підготовки до виступу проти армії Батия. Завдяки підтримці останнього після кількох років невизначеності влада в Монголії перейшла до матері Хубілая цариці Соркактані, зусиллями якої в 1251 році великим ханом став її старший син Мунке. Його обрання відбулось з порушенням монгольської традиції, коли молодший син роду успадковував корінну юрту батька, де була столиця монгольської імперії Каракорум, і прилеглі до неї монгольські володіння.
Тому по смерті Мунке через вісім років, його брат Хубілай поспіхом скликав в Кайпіні (сьогодні — Шанду) курултай, на якому 5 травня 1260 року він був проголошений Великим ханом Монгольської імперії. Оскільки вибори пройшли за межами родових монгольських земель і на них були присутні далеко не всі представники правлячої династії, в червні того ж року Велики курултай в Каракорумі проголосив Великим ханом молодшого брата Хубілая Ариг-Бугу (Арікбуке). Незважаючи на підтримку більшої частини монгольської знаті, Ариг-Буга програв у війні з Хубілаєм — восени 1260 року він був змушений відступити з Каракорума, а до кінця наступного року Хубілай контролював більшу частину Монгольської імперії; весною 1264 року Ариг-Буга, втративши більшу частину армії і своїх прихильників, здався на милість переможця і через два роки помер, очікуючи суду над собою.
Хубілай, як правитель найбільшої у світі імперії, що простягалась від Польщі до Тихого океану і в якій проживала третина населення Землі, не зміг уберегти її від розпаду, проте в 1279 році повалив китайську Сунську династію і став засновником монгольської держави в Китаї — Юаньської імперії, з претензією на верховне верховенство серед інших монгольських держав, що виникли на руїнах колись єдиної світової Монгольської держави. Назвавши свою династію «Юань», Хубілай обрав одне з традиційних в Китаї позначень творчого початку світобудови, підкресливши універсальний характер своєї влади. Це імпонувало верхам китайського суспільства, яке вбачали в цих претензіях паралель своєму традиційному ідеалу вселенської імперії. Крім того, монголи в їх очах мали право вважатися законними правителями Китаю вже хоча б тому, що зуміли відновити єдність «Серединної імперії» після століть розколу і військового протиборства.
Слідуючи заповітам свого діда, Хубілай терпимо ставився до всіх релігій — християни різних конфесій, мусульмани, буддисти, прихильники вчення Конфуція, даоси, шаманісти-ідолопоклонники були звільнені від виплати данини і отримали спеціальні ярлики, які захищали майно їхніх храмів від свавілля влади. Найважливішим нововведенням в буддистському світі Китаю в епоху Юань стало поширення ламаїзму — тибетського буддизму, який з кінця XIII століття став офіційною релігією монгольських правителів Китаю, які вважали вважали себе втіленнями бодхисатви Манджушри.
Коментарі
Дивіться також
• Золота Орда, 1224
• Китайська династія Юань, 1271
• «Книга Чудес Світу» Марко Поло, 1271
• Тамерлан — емір Турана, 1370
• Тохтамиш — хан Золотої Орди, 1380
• Незалежність Маньчжурії, 1932
• Китайська народна Республіка, 1949