Після проголошення 7 березня 1945 року Демократичної Федеративної Югославії її тимчасовий уряд очолив генеральний секретар Союзу комуністів Югославії Йосип Броз Тіто. У листопаді очолювана ним партія виграла вибори, Установча скупщина (збори) ліквідувала монархію і Тіто був затверджений першим главою уряду Федеративної Народної Республіки Югославія (ФНРЮ). Як колишній керівник Народно-визвольної армії, котра в роки Другої світової війни практично сама зільнила територію власної країни, Тіто мав велику підтримку не лише у власній партії, але й серед широкого загалу, що на відміну від керівників інших країн соціалістичного блоку, додавало йому впевненості у прийнятті незалежних рішень: всупереч застереженням СРСР відразу по війні Югославія анексувала італійську територію Істрія, міста Рієка та Задар і вибудовувала плани по приєднанню Трієста, відкрито втручалась у громадянську війну в Греції.
За задумом Тіто ФНРЮ, що складалась із шести республік і двох автономних країв, мала стати основою Балканської Федерації, до якої планувалось залучити Болгарію та Албанію, а у дальній перспективі — Румунію і Грецію. Ці наміри залишились нереалізованими через конфлікт в 1948 році Тіто та лідера албанських комуністів Енвера Ходжи із Йосипом Сталіним, який вбачав у Балканській Федерації загрозу радянській монополії на вплив у Східній Європі. На Тіто було здійснено кілька невдалих замахів і поставило Югославію під загрозу зовнішньої агресії з боку СРСР з території підконтрольних йому Угорщини і Болгарії. Це спонукало Тіто провести чистку партії, від якої постраждали не лише викриті радянські агенти, відверті сталіністи і симпатики СРСР, але й десятки тисяч супротивників його економічного і політичного бачення розвитку країни.
Завдяки опозиції СРСР, але й дистанціюючись від США, Югославія отримала значну американську допомогу, що дало можливість досягти помітних успіхів у економіці, вибудуваній за відмінною від радянської моделлю. За прийнятими у 1953 році конституційними поправками ФНРЮ стала президентською республікою, і 14 січня главою країни замість скасованої Президії Народної скупщини парламентом був обраний Йосип Броз Тіто, який зберіг при цьому посаду глави уряду і головнокомандувача збройних сил. Він ще двічі переобирався на цей пост, а в 1963 році за новою конституцією, якою країна була перейменован в Соціалістичну Федеративну Республіку Югославію (СФРЮ), Тіто отримав право обиратись президентом безмежну кількість разів.
У 1974 році була прийнята третя за рахунком конституція Югославії, відповідно до якої Тіто став довічним президентом Югославії. На цей час вона була економічно найрозвинутішою серед усіх соціалістичних країн, одним з лідерів Руху неприєднання (до воєнних союзів великих держав), залишаючись у внутрішній політиці, попри репресії і позасудові розправи над політичними дисидентами та інтелігенцією, доволі ліберальною у порівнянні з іншими комуністичними режимами. Хоча після смерті Сталіна протистояння з радянським керівництвом дещо ослабло і в 1955 році Тіто здійснив офіційний візит до Москви, де був тепло прийнятий Микитою Хрущовим, повного порозуміння з СРСР знайти так і не вдалось, на відміну від Китаю, куди у 1977 році він здійснив один з останніх офіційних візитів.
У кінці 1979 року далась взнаки хвороба судин, 86-річний Йосип Броз Тіто був госпіталізований у медичному центрі в Любляні (Словенія), де навесні 1980 року йому ампутували ліву ногу. Однак попри всі зусилля лікарів врятувати Тіто не вдалось, і він помер від гангрени 4 травня, за три дні до свого дня народження. За кількістю присутніх на його похоронах в Белграді у мавзолеї "Дім квітів", що є частиною Музею історії Югославії, політиків і державних делегацій похорони Тіто були найбільш представницькими до смерті Папи Римського Івана Павла II в 2005 році — на них були присутні делегації зі 128 країн, включаючи чотирьох королів, шістьох князів, 31 президента і 22 прем'єр-міністрів.
Зі смертю Тіто набули чинності ініційовані ним конституційні положення про колективне керівництво країною — посада президента була скасована і влада перейшла до Президії СФРЮ, що з 1974 року обиралась раз на 5 років республіками і краями. Однак з відходом авторитарного правителя, що 35 років односібно очолював Югославію, шовіністична політика нових сербських лідерів і розвал соціалістичної системи у Східній Європі привели до посилення міжетнічних конфліктів, економічної кризи, дезінтеграційних процесів і воєн — у 1992 році у складі Югославії залишились лише Сербія і Чорногорія. Вони також не змогли налагодити рівноправний діалог, і після ряду формальних перетворень 3 червня 2006 року Югославія припинила своє існування.
Коментарі
Дивіться також
• Смерть Вінстона Черчілля, 1965
• Суд над Слободаном Мілошевичем, 2002
• Розпад Югославії, 2003