З VII по XIV століття було здійснено понад 450 перекладів окремих текстів Біблії на староанглійську (англо-саксонську) та середньоанглійську мови, найповнішим з яких стала т. зв. «Біблія Вікліфа», виконана у 1382-95 роках під керівництвом теолога-реформатора Джона Вікліфа з латинського перекладу Біблії IV століття, відомого як «Вульґата». Реформатор і критик католицької церкви, у 1415 році Вікліф рішенням Констанцького собору був визнаний єретиком, його тексти заборонені, а рішенням архієпископа Кентерберійського було заборонено перекладати Біблію англійською без відповідного попереднього дозволу.
У 1494 році інший протестантський реформатор Вільям Тіндейл, не отримавши офіційного схвалення своїх намірів, переїхав до Гамбурга, де розпочав переклад Біблії з арамейських та грецьких текстів, і до своєї страти в 1536 році як єретика встиг перекласти «Новий Заповіт» і половину «Старого». Вони вийшли друком у різних німецьких містах, а через рік, доповнені перекладами Майлса Ковердейла з німецьких і латинських джерел, були видані протестантським священником Джоном Роджерсом, який взяв псевдонім Томас Метью, у Парижі та Антверпені.
У 1539 році, вже після перемоги Реформації в Англії, автор «Біблії Метью» був уповноважений королем Генріхом VIII продовжити роботу над перекладом Біблії з першоджерел, взявши за основу вже зроблене Тіндейлом. Однак після сходження на престол Марії Кривавої і реставрації в Англії католицизму Джон Роджерс був заарештований і 4 лютого 1555 року спалений як єретик. Його робота була продовжена англіканськими священниками вже в Європі і опублікована в 1560 році в Женеві. Завдяки розвинутій на той час технології друкарства «Женевська Біблія» стала доступна широкому загалу, набула надзвичайного поширення як в Англії та Шотландії, так і в їх колоніях.
До роботи над ним було залучено 47 перекладачів з числа священнослужителів Церкви Англії, які працювали у шести комітетах — по два в Оксфордському, Кембріджському університетах та Вестмінстерському абатстві під загальним керівництвом вченого і єпископа Томаса Рейвіса. Узгодження перекладів, виконаних з арамейської, івриту та грецької розпочалось в січні 1609 року і тривало майже два роки до остаточного схвалення всіма комітетами, в кожному з яких було по 12 редакторів, що звіряли термінологію з «Біблією Тіндейла», «Біблією Метью», «Женевською Біблією» та канонічним латинським перекладом.
Видання Біблії було доручене королівському друкару Роберту Баркеру, батько котрого отримав на це довічний спадковий виключний привілей ще за правління королеви Єлизавети. Підготовчі роботи тривали 9 місяців і 2 травня 1611 року розпочався друк першої англомовної Біблії, призначеної для загального користування і заміни «Архієрейської Біблії» як офіційної версії для читання в англіканських церквах. До неї увійшли 39 книг «Старого Заповіту», 14 апокрифів і 27 книг «Нового Заповіту» і на відміну від «Женевської Біблії», нове видання було надруковане готичним шрифтом і містило ілюстрації, що на той час розглядалось як політичний і релігійний виклик католицькому Риму.
Незважаючи на королівське заступництво і підтримку, новий варіант Біблії тривалий час не міг витіснити «Женевську Біблію» на території Сполученого Королівства, особливо в Шотландії, що змусило короля Карла I в 1637 році заборонити її друк і ввезення з Голландії, проте лише після поразки Англіїйської революції «Біблія короля Якова» стала єдиним варіантом Святого Письма в протестантських церквах держави, а після виходу у 1769 році нового видання на основі уніфікованої англійської граматики і виправлення більшості помилок — до кінця XVIII століття витіснила єврейські, грецькі та латинські біблейні тексти і у середовищі англійських вчених та богословів.
Сьогодні «Біблія короля Якова» у редакції 1769 року багатьма вважається найпливовішою книгою в світі і використовується не лише протестантськими церквами у англомовних країнах, але й Православною Церквою в Америці і Антиохійською Патріархією.
Коментарі
Дивіться також
• Пересопницьке Євангеліє, 1556
• Острозька Біблія, 1580
• Стюарти на англійському престолі, 1603