Англійська колонізація півстрову Індостан почалась у XVII столітті силами створеної 31 грудня 1600 року указом королеви Єлизавети I Тюдор «Компанії купців Лондона, що торгують в Ост-Індіях». Їй довелось конкурувати з торговими підприємствами Португалії, Франції та Голландії і, поступово розширюючи мережу факторій й купуючи землю у численних місцевих правителів, до 1689 року, коли був призначений перший «генерал-губернатор і адмірал Індії», підконтрольна Ост-Індській компанії територія на південному сході Індостану за площею і населенням була більшою за Англію.
Продовжуючи експансію, у 1746 році, на той час уже Великобританії, довелось уперше на території Індії воювати з Францією, яка, користуючись слабкістю місцевих мусульманських правителів, поряд з торговельними мала на півострові й політичні інтереси. Три війни британської і французької Ост-Індських компаній, відомі як Карнатікські, тривали майже два десятиліття і відбувались практично синхронно з європейськими конфліктами між Британією та Францією — Війною за австрійську спадщину і Семилітньою війною. Перемога 23 червня 1757 року у битві біля Плессі над лояльною французам Бенгалією поклала край імперським амбіціям Франції і до початку 1850-х років британська Ост-Індська компанія контролювала більшу частину півострова Індостан, а також сучасні Пакистан і Бангладеш.
Для військового контролю за колонізованою територією Ост-Індська компанія використовувала сипаїв, найманих солдатів, рекрутованих серед місцевого населення, які 11 травня 1857 року підняли повстання. Підтримане імператором Великих Моголів Багадур Шахом, з Делі воно поширилось країною і набуло форми жорстоких розправ проти усього британського населення, включно з мирним. Ост-Індській компанії довелось перекидати військові сили з Сінгапуру, Європи і самої Британії, які у середині вересня зрештою придушили повстання сипаїв.
Незважаючи на перемогу, ще 1 червня 1857 року британський парламент прийняв закон про ліквідацію Ост-Індської компанії і «Актом про краще управління Індією» від 2 серпня ввів у Індії пряме правління, проголосивши все її населення підданими англійської
Перетворення Індії на британську колонію спонукало прем'єр-міністра Бенджаміна Дізраелі повернутись до висловленої ще в 1843 році ідеї проголосити Вікторію імператрицею. Тоді від цього наміру довелось утриматись з огляду на слабнучий політичний вплив королеви і демократичні настрої парламенту. На цей раз, як вважається, Вікторія сама ініціювала прийняття нового титулу, не бажаючи, щоб її донька, також Вікторія, одружена з крон-принцем Фредеріком, спадкоємцем Німецької імперії, піднялась за статусом вище матері. Дізраелі зумів відмовити її від наміру стати «імператрицею Великої Британії, Ірландії та Індії», і 1 травня 1876 року королева Великої Британії і Ірландії спеціальним актом парламенту була наділена титулом імператриці Індії. З цієї нагоди 1 січня 1877 року в Делі відбулось преставницьке зібрання під головуванням віце-короля Роберта Бульвера і за участю індійських магараджів, навабів та інтелектуалів.
По смерті Вікторії у 1901 році її син Едвард VII також прийняв титул імператора Індії, хоча, як і його матір, жодного разу у своїх азіатських володіннях не був. Першим і єдиним, імператором, хто відвідав Індію, був Джордж V, з нагоди візиту якого в 1911 році була виготовлена імператорська корона. Вона використовувалась лише один раз, оскільки жоден його наступник Індію не відвідав: Едвард VIII зрікся престолу, а Георг VI — через несприятливу тамтешню політичну обстановку кінція 1930-х років.
Актом британського парламенту від 18 липня 1947 року Британська Індія була розділена на два повністю самоврядні домініони Індійський Союз і Пакистан, у зв'язку з чим титул імператора/імператриці Індії був скасований, на підтвердження чого 22 червня 1948 року останній імператор Індії Георг VI видав відповідну прокламацію.
Коментарі
Дивіться також
• Проголошення Великої Британії, 1707
• Вікторія — королева Британії, 1837
• Повстання сипаїв, 1857