Після катастрофічної поразки у битві на ріці Ярмук у серпні 636 року Візантія за кілька десятиліть втратила Сирію, західну частину Вірменії та Анатолії Єгипет і, перед Праведним халіфатом відкрилась перспектива наступу углиб Малої Азії. Навесні 669 року війська Муавії, колишнього губернатора Леванту, який захопив владу в халіфаті, заснувавши нову династію Омейядів, дійшли до Босфору. Проте майже двадцятилітні спроби взяти Константинополь зазнала невдачі, й з кінція 680-х років арабська експансія була спрямована в напрямку Кавказу і Північної Африки. Весною 698 року араби розбили візантійську армію біля Карфагену, у 703 році підкорили Нумідію (сучасний Алжир) й до 709 року завершили завоювання Магрибу, який став однією з трьох африканських провінцій Омейядського халіфату зі столицею у Фесі.
Основним населення Магрибу були бербери, які за свідченням автора «Історії завоювання Єгипту, Магрибу і Андалуса» Абд ар-Рахмана ібн Абду-ль-Хакама вже півтора століття здійснювали грабіжницькі напади на південь Піренейського півострова. На його думку таким же набігом був і рейд війська Таріка ібн Зіяда, за одними даними правителя міста Танжер, за іншими — генерала намісника Іфрикії Муси ібн-Нусайра, яке 29 квітня 711 року кількома кораблями переправилось через протоку, що відділяє Африку і Європу. Як повідомляє ібн Абдул ібн Хакам, «люди Андалусу не зважали на них, думаючи, що то торгові судна, які [звично для цих вод] плавають туди-назад».
Висадившись біля скелі, що сьогодні носить його ім'я, — Гібралтар, Тарік з 12-тисячним (за іншими даними — чисельністю 1700 чоловік) військом, в основному берберів, захопив розташоване поблизу місто Картея і рушив на Севілью. Події припали на період міжусобиці в Королівстві вестготів між королем Родеріхом, лише попереднього року обраного на престол, і синами його попередника. У момент мусульманського вторгнення тритисячне королівське військо перебувало далеко на півночі, у Васконії, де саме тримало в облозі Памплону. Зі звісткою про вторгнення берберів, кампанію довелось перевати, але мобілізувати вестготську знать Родеріх не зумів, в той час як на підмогу Таріку прибуло 5-тисячне підкріплення.
Обидві армії зійшлись 19 липня 711 року на узбережжі ріки Гвадалета, десь поблизу міста Херес(-де-ла-Фронтера), де з великими втратами з обох боків мусульмани здобули переконливу перемогу. Родеріх імовірно загинув у битві, оскільки жодні джерела більше про нього не згадують. Вестготи відступили до Меріди, де знову були розбиті. Вони не змогли протистояти все більшим, тепер уже арабським, військам, які прибули з Африки: того ж 711 року впала Кордова, наступного — Севілья і вестготська столиця Толедо, ще через рік — мусульмани захопили долину ріки Ебро і місто Сарагосу, у 713-у підкорили Валенсію, Каталонію і Леон, дійшовши до Памплони, яка здалась у 714 чи 716 році.
Колишній полководець Родеріха граф Теодемір, який уцілів у битві біля Гвадалети, кілька років чинив опір завойовникам у Мурсії, але зрештою був змушений здатись на почесних умовах і був визнаниний правителем першої на Піренеях християнської автономії у складі держави Омейядів.
Син намісника Іфрикії Абдул-Азіз ібн Мусвалі, під командою якого, була завойована більша частина Піренеїв, став валі (військовим губернатором) провінції аль-Андалус зі столицею у Сарагосі. Християнські джерела стверджують, що він одружився на вдові Родеріха і став носити корону, як це було прийнято у вестготів, що стало підставою для чуток про прийняття ним християнства і намірі відділитись від халіфату Омейядів. Після його вбивства експансія мусульман продовжилась далі на північ і до 718 року вестготи змогли утриматись лише в гірськи районах герцогства Васконія на півночі Піренейського півострова, і узбережжі Біскайської затоки.
Перейшовши наступного року Піренейські гори, андалусійська армія під проводом валі Аль-Самха ібн-Маліка почала завоювання Септиманії, яку підкорила практично повністю з її столицею містом Нарбонна включно, що відкрило шлях на Аквітанський принципат, володіння якого простягались від франкського королівства Нейстрія на півночі до Бургундського на сході. Неодноразові спроби взяти його добре укріплену столицю Тулузу тривали кілька років, доки 9 червня 721 року мусульмани не були вщент розбиті принцепсом Едом (Одо), який зумів зібрати, якщо вірити хроністам, кількасоттисячну армію. Це стало першим великим успіхом християн у протистоянні арабській експансії в Європу, який був підкріплений у 722 році перемогою вестготського аристократа Пелайо в долині Ковадонга в Астурії.
Остаточно просування мусульман у Європу було зупинено 10 жовтня 732 року, коли Ед Аквітанський у союзі з майордомом Нейстрії і Австразії Карлом Мартелом у битві під Пуатьє розбив переважаючі війська валі Абд ар-Рахмана.
Що було потім
Як провінція Дамаскського халіфату аль-Андалус проіснувала до 756 року, коли її підкорив Абд ар-Рахман I, єдиний вцілілий нащадок династії Омейядів, повалених Аббасидами. Проголошений ним незалежний від Багдаду емірат зі столицею в Кордові у 929 році став халіфатом, проте через півстоліття почав занепадати через слабке правління і дуалізм влади, яка все більше концентрувалась в руках візирів. У 1031 році Кордовський халіфат розпався на кілька незалежних еміратів і тайф (самоуправних вибірних князівств) під протекцією марокканських династій спочатку Альморавідів, а з 1145 року — Альмохадів.
На цей час зміцнілі християнські королівства вже чотири століття успішно вели Реконкісту, невпинно розширюючии свої володіння на південь. Мусульманами були втрачені Лісабон, Барселона, Валенсія і Толедо. Після поразки від Кастилії 16 липня 1212 року у битві біля Навас-де-Толоси вплив Альмохадського халіфату на мусульманську Іспанію суттєво ослаб й зі смертю в 1219 році халіфа Юсуфа аль-Мустансіра аль-Андалус охопли міжусобиці, які через два десятиліття завершились утворенням незалежного емірату з центром у Гранаді, і самоуправних тайф Севілья, Таріфа та Херес, котрі визнали зверхність Туніського (Іфрикійського) халіфату.
Після падіння Севільї у 1248 році, Гранадський емірат залишився єдиною мусульманською державою на Піренеях, яка в якості фактичного васала Кастилії проіснувала два з половиною століття.
Коментарі
Дивіться також
• Арабський халіфат Омейядів, 661
• Початок Реконкісти, 721
• Кордовський емірат, 756
• Арабське завоювання Сицилії, 827
• Падіння Гранади, 1492