Після поразок під Сталінградом та Ель-Аламейном у Африці керівництвом Третього рейху були переглянуті положення расові теорії і дана згода на залучення представників слов'янських націй до збройних сил Німеччини. 12 квітня 1943 року у Львові відбулося засідання керманичів німецької цивільної адміністрації Галичини, де було прийняте рішення про формування добровольчої дивізії. До цього процесу був долучений Український Центральний Комітет, який де-факто представляв українські інтереси в Генерал-губернаторстві.
18 квітня відбулося перше засідання Військової Управи (ВУ) — органу, що мав відповідати за процес вербування та опіку над сім'ями дивізійників. Її очолив галицький німець, ветеран Першої світової війни полковник Альфред Бізанц. До складу ВУ увійшли колишні офіцери Української Галицької Армії (УГА), що мало створювати майбутній дивізії імідж правонаступниці українських збройних сил часів революції.
Українські політичні кола прагнули аби дивізія стала у майбутньому ядром для розбудови національної армії, проте для німців, які відчували нестачу людських ресурсів ця практика не була унікальною: загалом у складі німецьких збройних сил існувало понад 30 дивізій військ СС, сформованих з представників окупованих європейських країн та націй, половина з яких мала статус національних. На відміну від Альгемайне-СС, парамілітарної військово-поліційної організації Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, війська зброї СС (Ваффен-СС) були фронтовими дивізіями, проходили вишкіл за зразками Вермахту, мали відповідну уніформу сірого або зеленого кольору, що відрізнялась від класичної чорної уніформи СС.
28 квітня 1943 року в приміщенні адміністрації Дистрикту «Галичина» у Львові було офіційно оголошено про створення Галицької стрілецької дивізії СС. На урочистій церемонії з цієї нагоди, що пройшла за участю губернатора Отто Вехтера, представника Генерал-губернаторства віце-губернатора Кракова Людвіга Лозакера, ветеранів УГА, представникам ВУ були вручені документи, що підтверджували їх повноваження.
Народ радо вітав цю ініціативу, окупаційній владі було рекомендовано не перешкоджати українцям прикрашати населені пункти синьо-жовтими прапорами на час вербувальної акції. До 3 червня 1943 року кількість добровольців, які зголосилися до лав дивізії, сягнула 80 600 осіб, з яких було відібрано 53 тисячі чоловік, огляд пройшло лише 13 тисяч, а на службу було прийнято менше половини. Процес комплектування розтягнувся в часі і тривав аж до середини липня.
Дивізія, в кінці травня перейменована у «Добровольчу дивізію СС «Галичина», близько року проходила вишкіл у тренувальних центрах у Польщі, Чехії та Франції. Її особовий склад коливався від 14 до 18 тисяч осіб, практично на всіх керівних посадах перебували німецькі офіцери. У травні 1944 року вона була проінспектована райсхфюрером СС Генріхом Гіммлером і після бойових маневрів у повному складі на початку червня отримала назву «14-та Військова гренадерська дивізія СС (Галицька № 1)».
12-22 липня 1944 року дивізія СС «Галичина» під командуванням бригаден-фюрера Сильвестра Штадлера у складі 4-ї танкової армії групи «Північна Україна» генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя брала участь у боях проти Червоної армії. У ході Львівсько-Сандомирської операції, яка здійснювалася військами 1-го Українського фронту, під Бродами вона потрапила в оточення, вихід з якого обернувся втратою більшої частини особового складу.
5 вересня 1944 року вийшов наказ, що фактично заново сформував галицьку дивізію. Її основу становили ветерани битви під Бродами, навчально-запасний полк у кількості 8000 осіб і 5 поліційних батальйонів. Також були проведені додаткові мобілізації українців. Наприкінці вересня дивізія була перекинута спочатку у Словаччину для придушення антинімецького повстання проти режиму Йозефа Тісо, а на початку січня 1945 року, вже як «14-та Військова гренадерська дивізія СС (Українська № 1)», — до Югославії, де брала участь у боях з Народно-визвольною армією Йосифа Броз Тіто.
В умовах несприятливої військової обстановки і стратегічних поразок на Східному фронті восени 1944 року Адольф Гітлер дав згоду на формування антибільшовицького блоку зі східноєвропейських народів. 14 листопада у Празі було створено Комітет Визволення Народів Росії (КВНР), який очолив генерал-лейтенант Андрій Власов, й того ж місяця у Німеччині — Український Національний Комітет (УНК) на чолі з колишнім генералом Армії УНР Павлом Шандруком. УНК, який став правонаступником УЦК і ряду інших українських національних організацій, незважаючи на тривалі переговори і тиск німецької влади, відмовився підпорядкуватись КВНР, і у березні 1945 року райхсміністр східних окупованих територій Альфред Розенберг дав згоду на об'єднанняя під проводом УНК усіх українських військових формувань, що діяли в складі німецьких збройних сил.
17 березня 1945 року рішенням президії УНК Павло Шандрук був призначений командувачем Української Національної Армії (УНА), до якої серед інших увійшли протитанкова бригада «Вільна Україна» під командуванням полковника Петра Дяченка, корпус «Вільне козацтво» полковника Петра Терещенка і «14-та Військова гренадерська дивізія СС (Українська № 1)», яка 19 березня отримала назву «1-ша Українська Дивізія УНА».
25 квітня 1945 року колишня дивізія СС «Галичина», що перебувала біля австрійського міста Фельдбах, була приведена до присяги. Після повідомлення про капітуляцію Німеччини 7 травня, за наказом Шандрука вона форсованим маршем перетнула лінію Західного фронту і здалась союзникам в районі міста Тамсвег. Близько 12 тисяч дивізійників до 1947 року утримувались у таборі для інтернованих у Північній Італії, звідки за сприяння української громади та Папи Римського майже всі були перевезені до Англії. Уникнувши репатріації до СРСР, вони пройшли процес люстрації на предмет причетності до воєнних злочинів і отримали право оселитися у Великобританії, звідки більшість згодом емігрувала до Канади.
Що було потім
Нюрнберзький трибунал, що з 20 листопада 1945 до 1 жовтня 1946 року розглядав військові злочини і злочини проти людяності, вчинені політичним, військовим, судовим та економічним керівництвом нацистської Німеччини, серед інших організацій визнав СС такою, що мала за мету злочинну діяльність, а її членів, які усвідомлювали злочинність дій, — злочинцями. Проте дивізія військ СС «Галичина» злочинною визнана не була, згадки про неї нема в обвинувальному акті і жоден причетний до неї військовий засуджений не був.
На початку 1980-х років у Канаді було підняте питання про можливу присутність на її території воєнних злочинців, зокрема з числа колишніх членів дивізії «Галичина». Створена у 1985 році державна комісія на чолі з колишнім суддею Верховного суду Квебеку Жюлем Дешеном дійшла висновку про недоцільність висунення колективного звинувачення, недостатності лише приналежності до «Галичини» як підстави для індивідуального переслідування, а за розглядом справ 217 колишніх дивізійників (з 774 чоловік, чиї справи розглядались комісією Дешена) жоден з них не був визнаний винним у скоєнні воєнних злочинів.
Коментарі
Дивіться також
• «Акт проголошення Української Держави», 1941
• Дистрикт «Галичина», 1941
• Створення Української Повстанської Армії, 1942
• Капітуляція Німеччини в Реймсі, 1945