Через кілька десятиліть після поразки 29 серпня 1526 року у битві при Могачі Угорське королівство розпалось на три частини, що належали Османській імперії, Австрії та Семигородському князівству. Західне Закарпаття перебувало під владою Габсбургів, Східне належало Семигороду.
Кілька спроб підпорядкувати Риму закарпатське православне духовенство зазнали невдачі, допоки Акт об'єднання закарпатських православних парафій з Католицькою церквою таки не відбувся 24 квітня 1646 року (за деякими даними — 1649 року), коли 63 православних священики Мукачівської єпархії (всього там їх налічувалося за різними даними від 600 до 800 осіб) зібралися в Ужгородському замку на запрошення його власниці Анни Другет, дружини місцевого магната Яноша Другета. Тут же був присутній католицький егерський єпископ Юрій Якушич. Натхненником Ужгородської унії був Петро Партеній (Парфеній, Партеній Петрович), який пізніше став першим уніатським єпископом на Закарпатті. Згідно з досягнутими домовленостями зберігався візантійський обряд богослужіння, право вибору єпископа (який затверджувався Римом) і розповсюдження на православних священиків, що приєдналися, привілеїв римо-католицького духовенства. В основному положення Ужгородської унії відповідали артикулам Берестейської унії 1596 року.
Процес прийняття унії, на перебіг якого мали вплив родини католиків Баторіїв та протестантів Ракоці (останні надавали підтримку православним), всіма представниками православного кліру Закарпаття зайняв тривалий час, а її поширення виходило за межі суто закарпатського регіону: 1652 року унію прийняли священики Спіщини, Шарищини, Земплинщини, Сабольча та решти Ужанщини, 1664 року — Мукачівщини, Береговщини, пізніше приєдналися й інші регіони. Серед певної частини православного кліру виник опір уніатським тенденціям, поширювалася полемічна література.
Потрапивши в залежність від егерського єпископа, протягом тривалого періоду Мукачівська єпархія виборювала незалежність від нього. Лише у 1771 році Папа Климент XIV буллою "Eximie Regalium Principum" вивів її з безпосереднього підпорядкування римо-католицькому єпископові в Егері. До Мукачівської єпархії увійшли понад 700 парафій і понад 1600 філій, що мали близько 1300 храмів, а наконтрольованій нею території (терени сучасного Закарпаття, Пряшівщини, Мармарощини та ін.) проживали близько 550 тисяч представників греко-католицького населення — українців, угорців, румунів, словаків та інших національностей. У 1773 році на прохання єпископів Віденського синоду було змінено назву "Унійна Церква" на "Греко-Католицька Церква". Завдяки її діяльності в Закарпатті вдалося уникнути мадяризації українців, зберегти мову, національну самобутність, звичаї та традиції.
Після відновлення радянської влади декретом Закарпатської Народної Ради від 24 березня 1945 року було спрощено перехід греко-католицьких парафій у православ'я, що дало поштовх для відбирання храмів у греко-католиків. Після смерті 1 листопада 1947 року єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжі (був отруєний агентом МДБ) частина місцевого греко-католицького духовенства під тиском і залякуваннями приєдналась до Російської православної церкви (РПЦ), хоча деякі з них пізніше повернулися до лона вже катакомбної греко-католицької церкви.
Фактично, греко-католицька церква в Закарпатті була "возз'єднана" з РПЦ у серпні 1949 року — унію було ліквідовано шляхом підписання меншою частиною греко-католицького кліру акту про перехід до православ'я, який зачитали 28 серпня в монастирі святого Миколая, що на Чернечій горі в Мукачеві.
У кінці 1980-х років діяльність греко-католицької церкви в Закарпатті була відновлена. Її очолив Іоанн Семедій, висвячений у єпископи в підпільних умовах ще в 1978 році.
Нині Мукачівська греко-католицька єпархія існує як автономна: є окремою "Церквою свого права", перебуває поза сферою юрисдикції УГКЦ і підпорядковується безпосередньо Ватикану за посередництва папського нунція.
Коментарі
Дивіться також
• Ферраро-Флорентійська унія, 1439
• Берестейська церковна унія, 1596
• Ліквідація Української греко-католицької церкви, 1946