Використання токсичних газів у військових діях відоме з античних часів. Дими від спалювання сполук миш'яку застосовували у Китаї ще у X ст. до н. е., димом від суміші смоли і сірки спартанці труїли афінян в часи Пелопонесських війн, з токсичними димами зіткнувся Олександр Македонський, воюючи в басейні Інда. Найдавніше археологічне свідчення застосування хімічної зброї знайдено в Дура-Европосі на Єфраті, де у 256 році війська Сасанідів, спаливши у фортечному підкопі суміш бітуму і сірки, сірчистим газом потруїли 19-х римських солдат.
У Середньовіччя супротивника сліпили негашеним вапном, яке закидали на ворожі кораблі, труїли запальними сумішами селітри з деревним вугіллям, вже у Новий час для цих цілей Леонардо да Вінчі пропонував використовувати ядра, начинені сумішшю сульфіду миш'яку з крейдою, князь-єпископ Мюнстерський Крістоф-Бернгард фон Гален при облозі Гронінгена у 1572 році застосовував запалювальні снаряди, начинені беладонною, а застосування отруєних куль набуло такого поширення, що 27 серпня 1675 року у Страсбурзі Франція і Священна Римська імперія уклали угоду про їх заборону, яка вважається першим міжнародним договором щодо хімічної зброї.
У сучасному розумінні про хімічну зброю заговорили у середині XIX століття, коли технічний прогрес дав можливість виробляти отруйні речовини у промислових масштабах. Проте жодного разу вони застосовані не були — виключно завдяки індивідуальним рішення відповідальних осіб, які вважали подібне «поганим способом ведення війни». Такий підхід було закріплено на мирній конференції в Гаазі у 1899 році, де 26 держав підписали конвенцію, що серед іншого забороняла використання «снарядів, які мають єдиним своїм призначенням розповсюджувати задушливі чи шкідливі гази». Це рішення було підтверджене на другій Гаазькій конференції 1907 року вже 43-ма країнами, у тому числі членами Антанти, Центральними державами і США.
Тим не менш, надто широке тлумачення положень конвенції про закони та звичаї війни дало можливість Великобританії, Франції та Німеччині ще до початку Першої світової зайнятись розробкою хімічної зброї. Першими її застосували французи проти німців вже у серпні 1914 року. Проте гранати зі сльозогінним газом в умовах бою на відкритій місцевості виявились неефективними, а їх запаси, в основному, з поліційних арсеналів швидко вичерпались. У листопаді етилбромацетат замінили на більш токсичний хлорацетон, проте і його застосування супротивником залишилось непоміченим.
Німеччина кілька років вела дослідження зі смертельно небезпечним фосгеном на полігоні міста Меплен, проте до початку війни належного технічного рішення знайдено не було. То ж у листопаді 1914 року начальник відділу важкої артилерії, мін і боєприпасів Верховного командування німецької армії майор Макс Бауер запропонував прусському міністру війни і начальнику Генерального штабу Еріху фон Фалкенхайну компенсувати потенційну нестачу боєприпасів застосуванням снарядів, начинених хлором, що дало б можливість «зробити супротивника недієздатним». Генералом пропозиція була негайно підтримана, «з великим завзяттям» схвалена професором кафедри фізичної хімії Берлінського університету Вальтером Нернстом, до якого Фалкенхайн звернувся по консультацію, й вже у жовтні була створена спеціальна урядова комісія на чолі з Нернстом і главою компанії «Bayer» Карлом Дуйсбергом.
До роботи над створенням хімічної зброї залучили кращих вчених, як вже дійсного лауреата Нобелівської премії Еміля Фішера, так і майбутніх лауреатів Джеймса Франка, Отто Хана, Густава Герца, Макса Планка, Йоганнеса Штарка і Ріхарда Вільштеттера. Загальне керівництво було доручене ще одному майбутньому лауреату хіміку Фріцу Габеру, науковому раднику Міністерства війни з питань збереження і виробництва вибухових речовин та розробки нових виробничих процесів, який займався пошуком замінника селітри, імпорт якої з Чилі припинився через британську морську блокаду.
Вже у жовтні на полігоні під Кьольном пройшло успішне випробування шрапнельної гранати калібром 10,5 см, яка при враженні мала випускати порошкоподібну суміш діанізидин-хлоргідрату і діанізидин-хлорсульфонату, що подразнюють очі і слизову оболонку носоглотки. Зусиллями Дуйсберга було негайно виготовлено велику партію набоїв і 27 жовтня під селищем Нев-Шапель (поблизу Лілля) за безпосереднього керівництва Нернста пройшло бойове застосування новітньої зброї проти британців. Проте успіху вона не мала, невдалими виявилось і 18 тисяч гранат 31 січня 1915 року застосованих уже на Східному фронті у битві за Болімов (біля Варшави) проти росіян, в яких активну речовину замінили на рідкий метилбензилбромід, геть неефективний за низьких температур.
Тим часом ідею з використанням снарядів з хлором Фріц Габер через брак часу і складність виготовлення відповідних набоїв відхилив, запропонувавши зріджувати газ і розливати його зі спеціальних балонів при сприятливому вітрі. Компанія «BASF», у якої хлор був у достатній кількості як побічний продукт при виробництві фарб, разом з «Bayer» досить швидко налагодила його скраплення у необхідному обсязі і з 10 березня 1915 року до бельгійського селища Лангемарк під Іпром, де під особистим контролем Габера йшла підготовка до хіматаки на війська союзників, було доправлено 720 тон хлору. До 11 квітня підрозділ, що складався, в основному, зі студентів-добровольців, на 6-кілометровій ділянці фронту встановив 150 газобалонних батарей, які о 18-й вечора 22 квітня, як тільки у бік супротивника подув легкий східний вітерець, за 5 хвилин вилили 168 тон хлору.
Удар прийшовся по 20-у французькому корпусу, над яким розгорнулась сіро-зелена хмара, що почала повільно заповнювати траншеї і розтягнулась углиб на 600-900 метрів. Вважаючи, що німці готуються до атаки під прикриттям димової завіси, мало хто зрозумів, що відбувається насправді і в перші ж 10 хвилин з ладу було виведено дві дивізії, які втратили біля півтори тисячі загиблими. Незважаючи на шквальний ворожий обстріл, уцілілі французи, багато з яких втратили зір від опіку хлором, вибирались з окопів і, кинувши зброю, втекли з позицій, утворивши півторакілометровий розрив фронту. З бавовняними пов'язками, змоченими розчином соди, німці пішли в атаку і зайняли села Лангемарк і Пілкен, де захопили 2 тисячі полонених і 51 гармату.
У другій битві за Іпр, яка почалась того дня, німці ще тричі застосовували хлор. Великих втрат — біля трьох тисяч — 24 квітня зазнав Канадський експедиційний корпус, який прикривав лівий фланг розриву лінії оборони союзників. Проте завдяки керівнику канадської польової лабораторії Джорджу Насміту було знайдено ефективний контрзахід — змочені сечею бавовняні тампони, і хіматаки 2 та 5 травня були вже менш смертоносними — близько 350 загиблих. Загалом жертвами Другої битви за Іпр, яка закінчилась 25 травня, стали 105 тисяч чоловік з обох сторін, але особливого успіху імперській армії перемога не принесла — німці просунулись до Іпра на 5 км, але взяти його так і не змогли.
Вже 3 травня британська армія була забезпечена респіраторами конструкції Джона Голдейна, відомими як «чорна вуаль». На його основі 10 травня капітан-медик Клуні Макферсон з 1-го Королівського полку Ньюфаундленда представив на розгляд британському уряду перший протигаз — просичений хімічними речовинами для поглинання хлору фланелевий ковпак зі слюдяними окулярами, який у липні почав надходити у війська.
Крім пошуку ефективних засобів захисту, британці в цей час вели і активну розробку власної хімічної зброї, яку вперше застосували 25 вересня 1915 року в битві біля Лоос-ан-Гоель поблизу Кале — 140 тон хлору були випущені невдало і, провисівши над нічийною землею, отруйні хмари подекуди вітром віднесло назад на британські позиції.
Восени перші протигази з'явились і у німецьких військах. У цей час зусиллями комісії Нерста-Дуйсберга вже було налагоджено виробництво більш смертоносного фосгену, який завдяки безбарвності було важче виявити супротивнику. Його, спочатку у невеликих пропорціях, стали додавати до хлору і вперше застосували 19 грудня 1915 року, знову ж таки біля Іпра, де 88 тон хлор-фосгенної суміші потруїли більше тисячі британців, 69 з яких загинуло.
Пік газових атак припав на січень 1916 року, коли лише за два дні бою біля Реймса німцями було використано 500 тон хлор-фосгену. Там же під Реймсом 16 лютого свою хімічну зброю вперше застосували французи, які першими стали начиняти отруйними сумішами спеціальні мінометні набої. У травні — на початку червня 76-мм снаряди з фосгеном, синильною кислотою із хлороформом та хлорпікріном застосувала російська артилерія, готуючись до Брусиловського прориву. 28 червня свою першу, і одну з найсмертоносніших за роки війни, хіматаку провела австро-угорська армія, знищивши німецькими хімічними снарядами у битві біля Сент-Мішель-дель-Карсо від 5 до 8 тисяч італійців.
У 1917 році німці реалізували принципово нову концепцію хімічного враження супротивника — шкірно-контактною отрутою, а не інгаляційною. Вони вперше застосували її у ніч проти 13 липня знову ж таки біля Іпра, коли випустили по британцях близько 125 тон газу, названого гірчичним за його специфічний запах, а нині більш відомого як іприт. Було повідомлено про лише 2000 поранених і до 60 загиблих в рядах супротивника, проте невисока безпосередня вражаюча дія газу доповнювалась відтермінованою, завдяки здатності іприту проникати крізь водяні завіси і фільтри, якими захищались укриття, і отруювати навколишнє середовище, як це було у лісі Бурлон поблизу Камбрé, де гірчичний газ, випущений у грудні 1917 року, потруїв французів з першою відлигою весни наступного року.
У 1918 році іприт вже був на озброєнні усіх основних учасників європейського театру воєнних дій, включаючи Італію та Францію. Цей рік став кульмінаційним у застосуванні хімічної зброї — десь кожен четвертий випущений по супротивнику снаряд був начинений отруйними речовинами смертельної дії. Їх жертвою під час французької атаки 15 жовтня під Вервіком у Фландрії став 29-річний капрал Баварського запасного піхотного полку Адольф Гітлер. Знаходячись у психіатричній лікарні померанського Пазевалька, де він лікувався після тимчасової втрати зору від враження іпритом, 11 листопада Гітлер дізнався про Листопадову революцію, яка відсторонила від влади кайзера Вільгельма, і Комп'єнське перемир'я з Антантою, що завершило Першу світову.
За понад чотири роки Великої, як її тоді називали, війни було вироблено більше 132 тисяч тон смертельних отруйних речовин, 113 тисяч тон з яких були застосовані і привели до поранення 1,24 мільйона і смерті майже 89 тисяч людей. У 1925 році Женевський протокол до Гаазької конвенції заборонив застосування хімічної зброї, що не завадило Великій Британії, Франції, Італії, Іспанії і Японії скористатись нею при вирішенні своїх колоніальних конфліктів у міжвоєнний період.
Протягом 1930-х років ведучими країнами світу було накопичено величезні запаси хімічної зброї, у тому числі надзвичайно токсичних речовин нервово-паралітичної дії як табун і зарин, проте в роки Другої світової війни вона виявилась малоефективною завдяки наявним засобам захисту і великим швидкостям пересування збройних сил під час проведення воєнних операцій, що ставило під загрозу враження власних військ.
Коментарі
Дивіться також
• Битва на Марні, 1914
• Битва на Соммі, 1916
• Перші танки в бою, 1916
• Газова атака в токійському метро, 1995