Наприкінці весни 1919 року Українська Народна Республіка (УНР) опинилась у критичному положенні: у війні на два фронти проти більшовицької Росії та Другої Речі Посполитої Галицька (УГА) й Дієва (УДА) армії виявились припертими до ріки Збруч на обох її берегах. УНР був конче потрібен союзник, яким їй бачилась Польща, — допомога боєприпасами, пальним і пропуск її територією інтернованих в Італії і Німеччині військовополонених, які могли б поповнити військо, давали певні шанси на успішний розвиток наступу у східному напрямку. Мир потрібен був і Польщі: Антанта не дозволяла анексувати зайняті західно-українські території до вирішення «російського питання».
За таких умов дипломат невисокого рангу Борис Курдиновський, що в якості представника Директорії в Румунії супроводжував польське посольство до Варшави після його вимушеної евакуації з Одеси, 24 травня уклав з головою уряду Польщі Ігнацієм Педеревським угоду, за якою Україна заради майбутніх спільних дій проти більшовицької Росії відмовлялась на користь Речі Посполитої від Східної Галичини і західної Волині по ріку Стир.
Це спричинило великий скандал в українському міністерстві закордонних справ. Курдиновського звинуватили у перевищенні службових повноважень, укладену ним угоду кваліфікували як таку, що не має для уряду УНР державно-правових зобов'язань.
До польсько-українських переговорів повернулись у липні за ініціативи начальника Польської держави Юзефа Пілсудського.
До Варшави виїхала надзвичайна місія, очолена колишнім міністром шляхів Пилипом Пилипчуком, яка мала «встановити зносини між Польщею і Україною та з'ясувати ту поміч, яку Польща може дати Україні для підтримання в боротьбі її проти большевиків». Директива глави уряду УНР Бориса Мартоса, якщо вірити Олександру Доценку, ад'ютанту головного отамана Симона Петлюри, була лаконічною: «Їдьте й робіть, щоб було добре».[1]
Місію Пилипчука прийняли на найвищому рівні — і прем'єр Педеревський і начальник Пілсудський пообіцяли підтримку у військових і економічних питаннях.
Однак позиції УНР були слабкими: після невдачі контрнаступу під Чортковом УГА була витіснена на Поділля, де об'єдналась з армією Надніпрянської України, а країни Антанти саме заявили про готовність визнати за Польщею право на тимчасову окупупацію Східної Галичини. Від української делегації зажадали письмово засвідченої готовності до територіальних поступок. «Нас хотіли просто виставити з Польщі на Україну», — згадував згодом Пилипчук і, щоб «все не пропало», 19 серпня він означив власне бачення тимчасового розмежування кордонів двох держав: по Збручу на Галичині — як то вже обговорювалось на мирній конференції у Парижі, далі по Бугу і по ріці Турія до Прип'яті на Волині.
Перемовини розпочались, але на двох поспіль засіданнях знову постало питання кордонів, до якого додалось і питання політичного устрою Галичини. Вирішити їх Пилипчук повновжень не мав і «за апробацією зробленого й новими вказівками та дерективами» повернувся до Кам'янця. Там критично, але стримано, назвавши «помилкою», поставились до заявленої ним згоди на територіальні поступки — ситуацію дещо загладжувало укладене 1 вересня довгоочікуване польсько-українське перемир'я терміном, правда, на місяць, і заплановане ближчим часом розведення сил по лінії Збруч-Ізяслав-Олевськ-Мозир.
Але, коли за кілька днів надійшла польська преса, яка у звітах про місію Пилипчука зазначала, що українська сторона проявила незацікавлення у справі Східної Галичини, обуренню наддністрянців не було меж. Масла у вогонь підлило інтерв'ю Пилипчука, 11 вересня передруковане галицькою газетою «Стрілець», в якому він двозначно висловився щодо дієздатності уряду ЗУНР (автономної Західної області у термінах «Акту Злуки»). Диктатор Євген Петрушевич, а за ним і новий глава українського уряду Ісаак Мазепа, «гвалт кричали заарештувати Пилипчука» за «зраду» і «політичну аферу». До цього не дійшло — заступився міністр юстиції і керуючй справами міністерства закордонних справ УНР Андрій Лівицький. Він же невдовзі став новим керівником місії, на цей раз складеної з п'яти наддніпрянців та трьох наддністрянців. Їй доручалось укласти з Польщею «договори та конвенції по питаннях політичного, військового і торговельно-фінансового характеру» й, згідно затверджених 28 вересня інструкцій, вона не мала права йти на жодні поступки у «галицькому питанні» і лише у крайньому випадку, обумовивши їх тимчасовість, — щодо Холмщини і Підляшшя.
У переданій 28 жовтня польській стороні заяві-декларації місії Лівицького кордон пропонувалось визначати за етнографічним принципом, ставилось питання про визнання Польщею суб'єктності УНР як незалежної держави і про зміну політичного режиму в окупованій поляками Галичині.
З огляду на раніше заявлені Україною обіцянки територіальних поступок, нову декларацію поляки прийняти відмовилась.
Виробити компромісну позицію українська місія не змогла — надністрянці проявили категоричну непоступливість. Вони відмовились навіть обговорювати можливість політичної автономії Галичини в межах Речі Посполитої, а 11 листопада, першого ж дня другого раунду переговорів, домоглись створення окремої галицько-польської підкомісії. Наступного дня Лівицький означив дещо м'якшу позицію щодо Волині: кордон східніше Західного Бугу на основі етнографічного принципу, затвердження якого пропонувалось винести на розсуд Паризької конференції.
Однак і це польських переговорників не задовільнило.
За таких умов Лівицький звернувся до уряду УНР за новими інструкціями й отримав дозвіл погодитись на кордон на Волині по ріці Турія (у гіршому випадку — по Стиру), а на Галичині — по т. зв. «лінії Бартелемі»[2], за якою до Польщі відходили Сокаль, Львів, Дрогобич і Борислав. Оголосити нову позицію української місії він мав 15 листопада, але третій раунд перемовин відклали на кілька днів, протягом яких події набули неочікуваного і драматичного розвитку: по завершенні таємних від УНР переговорів, 17 листопада УГА перейшла на бік Добровольчої армії Антона Денікіна, після чого політичне керівництво ЗОУНР виїхало до Румунії, а 20 листопада Найвища рада Паризької конференції схвалила проект «Статуту для Східної Галичини», яким на 25 років надала Польщі мандат на управління цією територією.
• Друга російсько-українська війна
• Сепаратний договір між УГА і армією Денікіна
• «Трикутник смерті» УНР
• Зимовий похід Дієвої армії УНР
• Підпорядкування УГА Червоній армії
За такої нагоди польська делегація влаштувала дипломатичний демарш, вимагаючи ще більших поступок.
Фактичний саботаж перемовин змусив Лівицького 27 листопада залишити Варшаву. Через оточення української армії в «трикутнику смерті» з урядом, який з Кам'янця перебрався спочатку до Старокостянтинова, а потім до Любара, він зв'язатись не зміг й під протокол провів консультації з кількома урядовцями невисого рангу у Тернополі і з членоми Директорії Федором Швецем у Львові. Усі погоджувались, що за тих обставин, які склались, слід йти на поступки польським вимогам. Сам прихильних такого кроку, 2 грудня Лівицький повернувся за стіл переговорів й заявив про згоду, щоб кордон УНР з Польщею проліг по Збручу і далі на захід по «старому кордону [...] між бувшою Австро-Венгерською та бувшою Російською Імперіями», і східніше Західного Бугу на Волині.
Декларацію Лівицького не підтримали четверо з семи членів очолюваної ним місії (усі галичани і один надніпрянець), що фактично паралізувало її роботу. Але вона відкрила шлях до військової співпраці УНР з Польщею: на запрошення Петлюри, який у ніч проти 6 грудня виїхав до Варшави, польські війська перетнули демаркаційну лінію і зайняли Кам'янець з околицями, де була більша частина державного апарату і військ УНР. Це дало змогу частині Дієвої армії рушити у Зимовий похід тилами Денікіна. Коли у лютому наступного року вона вийшла у тили Червоній армії, Антанта вже відмовилась від ставки на практично розгромлену «білу Росію»: у європейських дипломатичних колах заговорили про буферну державу на Правобережній Україні, а у Пілсудського визрів намір спільного українсько-польського походу на Київ, щоб вийти на кордони Речі Посполитої 1772 року.
На порядку денному постало питання визнання суверенності Української Народної Республіки, яке прийняли до обговорення на поновлених 11 березня 1920 року переговорах.
Про Східу Галичину вже не йшлося. Більше того, 9 квітня польська сторона відхилила претензії УНР на південь Мінської губернії і заявила власні на 7 з 12 волинських повітів, населених переважно українцями: Володимирський, Ковельський, Луцький, Дубенський, Рівненський, Кременецький і Острозький. Певною компенсацією за них мали б стати землі Київщини в межах «історчної Польщі», які ще слід було відвоювати. Лівицький заявив незгоду з «розриванням живого національного організму», яке українське суспільство сприйме за «національну образу». Як шантаж ним було кваліфіковано заяву польських перемовників, що більшовицька Росія готова до щедрих територальних поступок і у цей саме час лише чекає на відповідь Польщі.
Переговори вчергове зайшли у глухий кут.
У якості компромісу 13 квітня польська делегація відмовились від Острозького повіту і східної частини Кременецького, а питання його західної частини, Рівненського та Дубенського повітів, які поки відходили б до Польщі, пропонувала обговорити в майбутньому. Лівицький був схильний погодитись, але все ж наступного дня виїхав до Кам'янця для консультацій. Голови уряду Ісаака Мазепи на місці не було, думки решти урядовців розділилися: із застереженнями щодо умов договору висловились міністр культів Іван Огієнко та міністр народного господарства Микола Шадлун, натомість військовий міністр Володимир Сальський, який спільно з польським командуванням саме займався формуванням нових українських дивізій, висловився за негайне підписання угоди.
Фінальне засідання польсько-українських переговорів розпочалося 21 квітня 1920 року, після повернення Лівицького до Варшави, хоча й без схвальної резолюції уряду, але з рішучим наміром підписати договір. Неочікувано для нього постала нова вимога — прибрати з тексту згадку про «пізніше вирішення питання Рівненського, Дубенського і частини Кременецького повітів». Андрій Лівицький не стримався, «[на]кричав на [Маріуша] Шумляківського як не знаю на кого»[3] і залишив засідання. Переконувати його повернутися поїхав давній соратник Пілсудського капітан Валерій Славек. Вони удвох прибули до резиденції начальника Польської держави у варшавському палаці Бельведер, де на них вже чекали міністр закордонних справ Польщі Ян Домбський і Симон Петлюра.
Напружені перемовини затягнулись до пізнього вечора, й лише о 1-40 ночі проти 22 квітня Лівицький і Домбський поставили свої підписи під текстом політичної конвенції. Згідно з нею, серед іншого, уряд Польщі визнав незалежність УНР і Директорію як її верховну владу «з головним отаманом паном Симоном Петлюрою на чолі» у межах «від Дністра вздовж р. Збруч, а далі вздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вишгородка», від нього «на північ до Кременецьких гір, потім по лінії на схід від Здолбунова, вздовж східних адміністративних меж Рівненського повіту, а далі на північ вздовж кордону колишньої губернії Мінської до перетину його з р. Прип'ять, а потім Прип'яттю до її гирла». Щодо спірних повітів сторони зобов'язались укласти «пізніше [...] більш точну угоду», натомість Варшава відмовлялась на користь України від земель на схід від Волині до Дніпра.
24 квітня генерал Володимир Сінклер від Армії УНР і представник польського генштабу Валерій Славек підписали військову конвенцію, інтегральну частину політичної, яка передбачала спільний похід проти більшовицьких військ на території України.
Обидва документи, які згодом стали означатись як «Варшавський договір» або «Союз Пілсудського–Петлюри», були таємними, за винятком першого пункту політичної конвенції, де йшлось про визнання незалежності УНР, опублікованого в часописі «Монітор польський».
Уже наступного дня розпочався польсько-український наступ на Київ, який через два тижні був звільнений від більшовиків. Та ні втримати його, ні закріпитись на Лівобережжі не вдалось. У результаті контрудару Червона армія на початку серпня дійшла до Варшави, де зазнала поразки, і до 21 вересня була витіснена з Галичини.
Що було потім
У жовтні в Ризі радянська Росія й Польща уклали прелімінарну мирну угоду. За її умовами Головне командування польських військ припинило союзницькі відносини з Дієвою армією, фактично денонсувавши півроку перед тим укладений Варшавський договір. Після початку наступу більшовиків на Поділлі політичне й військове керівництво УНР дійшло висновку, що шансів самостійно протистояти Червоній армії нема і 21 листопада зі згоди Польщі разом з 12-тисячним військом перейшло на західний берег Збруча.
На цей момент Симон Петлюра був єдиним діючим членом Директорії. Після його вбивства в 1926 році влада в УНР перейшла до голови тодішнього уряду в еміграції Андрія Лівицького, котрий як президент очолював її до своєї смерті в 1954 році.
Примітки
2. ^ Максим Майоров. Варшавська угода. Як українці з поляками про кордони домовлялися
3. ^ Доценко, О. Літопис української революції: матеріяли й документи до історії української революції / Олександер Доценко. — Львів : [б. в.], 1923-. Т. 2, кн. 5 : 1917-1923.
Коментарі
Дивіться також
• Друга Річ Посполита, 1918
• Друга російсько-українська війна, 1919
• Акт Злуки, 1919
• Падіння Директорії, 1920
• Ризький польсько-радянський договір, 1921