У кінці 1920-х років в Україні московським керівництвом було розпочато широкомасштабну кампанію дискредитації, цькування, а згодом і фізичного винищення національної еліти — діячів української науки та культури, духовенства УАПЦ, керівників промисловості. Першою жертвою політичного терору стало дореволюційне покоління української інтелігенції, у середовищі якої з травня 1929 до січня 1930 року органими Державного політичного управління УСРР було заарештовано кількасот чоловік. Серед 45 осіб, які опинились на лаві підсудних, було 2 академіки (Сергій Єфремов і Михайло Слабченко), письменники, професори, правники, священнослужителі, викладачі вузів і шкіл, студенти. ДПУ пред'явило їм обвинувачення у підготовці до повалення радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури.
З метою формування у громадськості неприязні та ворожого ставлення до заарештованих ще задовго до початку судового розгляду справи у пресі було розгорнуто кампанію їх очорнювання та навішування ярликів. З “викривальними” заявами виступили начальник ДПУ УСРР Всеволод Балицький, голова уряду УСРР Влас Чубар і секретар ЦК КП(6)У Панас Любченко. На час передачі в суд справа нараховувала 237 томів слідчих матеріалів. Більшість зізнань про існування та діяльність «Спілки визволення України» (СВУ) слідчі ДПУ отримали шляхом фізичного і психологічного тиску на заарештованих.
Як випливало з обвинувачувального висновку в справі СВУ, підсудні (Сергій Єфремов, Володимир Дурдуківський, Йосип Гермайзе, Андрій Ніковський, Григорій Голоскевич, Костянтин Товкач) ще в 1920-24-х роках належали до підпільної організації «Братерство української державності» (БУД), яка організувала мережу бойових осередків і проводила масовий та індивідуальний терор проти робітників та селян. Обвинувачувальний висновок стверджував, що після самоліквідації БУД у липні 1926 року було засновано СВУ, і керівники новоствореної контрреволюційної організації готували з допомогою іноземних держав, зокрема Польщі, та в порозумінні з одноіменною емігрантською організацією та петлюрівським закордонним урядом повалення радянської влади шляхом збройного повстання й реставрацію капіталістичного ладу.
Справу СВУ розглядав Особливий склад Найвищого суду УСРР під головуванням колишнього «боротьбиста» Антона Приходька, затверджений спеціальною постановою ЦВК. Державними обвинувачувачами були заступник наркома юстиції Михайло Михайлик, прокурор Верховного суду УРСР Лев Ахматов, прокурори Якимишин, Бистрюков. Захищали підсудних 14 адвокатів. Щоденні звіти про хід процесу подавав орган ЦК КП(б)У) газета «Комуніст».
За наслідками судового процесу, який проходив у приміщенні Харківського оперного театру, до різних термінів ув'язнення було засуджено 45 відомих діячів української науки і культури. Четверо (Володимир Чехівський, Андрій Ніковський, Сергій Єфремов і його небіж й ключовий свідок Микола Павлушков) отримало 10 років тюремного ув'язнення, шестеро (В. Дурдуківський, В. Ганцов, В. Удовенко, Г. Холодний, А. Барбар, В. Підгаєцький) — 8 років позбавлення волі. Кілька підсудних отримали умовні терміни покарання і були звільнені з-під варти, а більшості було призначено покарання у межах від 3 до 6 років.
Вирок, винесений 19 квітня 1930 року, був остаточним і оскарженню не підлягав. У 1937-39 роках 13 із 45 засуджених про справі СВУ осіб за рішенням різноманітних «трійок» було розстріляно.
Серед істориків немає одностайної думки щодо фактичного існування СВУ. Більшість вважає, що справа була сфабрикована органами ДПУ і згодом широко використовувалася радянським режимом для винищення інтелектуального і духовного потенціалу українського народу.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Останній маніфест Миколи Хвильового, 1933
• Справа «Об'єднання українських націоналістів», 1934
• Початок Великого терору, 1937
• Операція «Блок», 1972