Королівство Камбоджа отримало незалежність від Франції 9 листопада 1953 року за підсумками Першої Індокитайської війни. Більшість воєнізованих груп, що вісім років брали в ній участь, були об'єднані у політично багатовекторний рух «Вільні кхмери», якому підтримку надавав Таїланд і, головним чином, В'єтнам. В останні роки війни комуністичні партизанські підрозділи діяли під егідою пров'єтнамської Кхмерської народно-революційної партії (КНРП), яка виділилась із Компартії Індокитаю, за що з легкої руки принца Нородома Сіанука у просторіччі за ними закріпилась назва «Червоних кхмерів».
Після здобуття незалежності рух «Вільних кхмерів» поступово згас: досягнувши мети, частина груп склала зброю, лідери некомуністичних загонів пішли на співпрацю з владою, комуністичних — були здебільшого вислані у В'єтнам або перейшли у підпілля. Зміни відбулись і в КНРП, з якої через історично небезпідставний етнічний антагонізм і на хвилі посилення націоналізму були витіснені усі в'єтнамці, більша частина нащадків змішаних шлюбів і представників нацменшин, лояльних до в'єтнамців. На зміну їм прийшла чимала група освічених камбоджийців, що свого часу навчались у Франції, де захопились марксистськими ідеями, їх сталінською і маоїстською інтерпретацією і вступили до французької Компартії. Серед них були Салот Сар, який так і не отримав диплом Паризького університету, і його свояк Кім Чанг, випускник Інституту політичних досліджень.
Поступово навколо Сарот Сара, більш відомого у колах підпільників за своїм псевдонімом Пот, до якого через два десятиліття додалось ще й Пол (від французького «politique potentielle» — «політика можливого»), і Кім Чанга, який змінив своє в'єтнамське ім'я на камбоджийське Ієнг Сарі, сформувалась впливова група однодумців, яка після так і не розкритого вбивства у 1962 році Ту Самута, першого генерального секретаря КНРП, захопила лідерство в партії, що на той час вже змінила назву на Комуністична.
Під керівництвом Пол Пота риторика партії стала ще більш антив'єтнамською, поміркований, як на тогочасні камбоджійські реалії, сталінізм змінив маоїзм, приправлений ідеями Франца Фанона, з їх баченням селянства єдиним класом, здатним у союзі з міським люмпеном сформувати армію «гнаних і голодних» і здійснити справжню революцію, яку, згідно настановами Петра Кропоткіна, потрібно втілювати без жодних сентиментів і компромісів, щоб побудувати омріяне комуністичне суспільство рівних можливостей.
Тим часом принц Сіанук, що правив в умовах однопартійної системи і за контрольованого парламенту, будував буддійський соціалізм, зблизився з Китаєм і Північним В'єтнамом, натомість зіпсував стосунки з Південним та Таїландом, і у 1965 році розірвав дипломатичні стосунки із США. Накладене на Камбоджу її сусідами торгове ембарго і припинення американської допомоги боляче вдарило по економіці, в країні проти принца активізувалась опозиція усього політичного спектру.
«Червоні кхмери», як Сіанук називав комуністів, почали формування партизанських груп. Загальним числом десь зо 5 тисяч чоловік, вони були об'єднані у Революційну армію, яка у січні 1968 року відкрито виступила проти влади, почавши з нападів на поліцейські відділки і військові склади у високогірному північному сході країни. Завдяки підтримці з боку Північного В'єтнаму її протистояння з урядовими військами набуло характеру громадянської війни і до квітня Червоні кхмери взяли під контроль десь шосту частину території країни.
Запізніле відновлення дипломатичних стосунків із США ситуацію не врятувало, і 18 березня 1970 року принц Сіанук був усунутий від влади в результаті заколоту, який очолили його найближчий соратник прем'єр-міністр генерал Лон Нол і двоюрідний брат Сісоват Сірік Матак. 9 жовтня в країні була ліквідована монархія і проголошено створення Кхмерської республіки. Зміна влади ситуацію не покращила — попри регулярну американську допомогу, новому керівництву країни забракло військової рішучості, а масштабні заходи з придушення партизанського руху втягнули Кампучію у В'єтнамську війну.
Правління Лон Нола набувало дедалі авторитарнішого характеру, особливо після важко перенесеного ним у лютому 1971 року інсульту: у квітні він призначив себе маршалом — першим в історії Камбоджи, у жовтні розпустив парламент — «під час війни не час гратись у демократію», брався особисто керувати більшістю військових операцій.
Натомість Пол Пот налагодив ефективну співпрацю з Пекіном, де зустрівся з поваленим Сіануком і делегував своїх представників у створений принцем Національний єдиний фронт Кампучії для боротьби з «пномпеньським режимом», та Ханоєм, чиї війська захопили більшу частину Кампучії. Проведене на її території американцями потужне бомбардування північно-в'єтнамської армії створило нікому непідвладну зону, яку швидко зайняли Червоні кхмери. За рахунок притоку цивільного населення з постраждалих від війни регіонів їх армія у 1972 році зросла до 50 тисяч чоловік. Це дозволило Пол Поту переглянути політику членства в партії, куди перестали приймати студентів і селян-середняків, а на «визволених територіях» розпочати давно омріянні реформи з примусового перерозподілу землі, експропріації приватного транспорту, заборони алкоголю, азартних ігор і позашлюбних стосунків та запровадження уніфікованого одягу з дешевої чорної тканини і сандалів з автомобільних шин.
Страти були рідкісним явищем — на початках місцевих мешканців намагались зайвий раз не тероризувати і переконати словом у перевагах автономного господарювання на клаптику землі.
Ситуація змінилась у 1973 році, коли В'єтнам вивів більшу частину військ , щоб сконцентрувати сили для генерального наступу на Сайгон. На контрольованих Червоними кхмерами територіях почалась примусова мобілізація, яка по часу співпала із запровадженням колективізації, — з «визволених територій» стали тікати десятки тисяч людей цілими родинами. Нарада з цього приводу, проведена Пол Потом з найближчим оточенням — «братом №2» Нуон Чеа і «братом №3» Ієнг Сарі, дійшла висновку про неминучість примусового переселення містян до сіл: лише аскетичне життя з власної праці зможе знищити нав'язану колонізаторами систему капіталістичних цінностей і сформувати революційну правосвідомість.
Перша спроба штурму Пномпеня, здійснена Червоними кхмерами влітку 1973 року, привела до великих втрат. Їм довелось відступити і обмежитись спорадичними артилерійськими обстрілами столиці. Але час зробив своє — після відмови США від активної участі у В'єтнамській війні військова підтримка Кампучії припинилась і до початку 1975 року уряд контролював лише довкілля Пномпеня та храмового комплексу Преахвіхеа біля таїландського кордону. Лон Нол вдарився у містику, все частіше покладаючись на віщунів і буддійських монахів. В одній з останніх спроб захистити столицю він наказав посипати навкруги неї освяченим піском.
Однак все було намарно — у військах все частіше заходила мова за капітуляцію, й 1 квітня Лон Нол подав у відставку і 12 квітня залишив країну. Його рідний брат генерал Лон Нон, який в останні роки виконував обов'язки посла зі спеціальних доручень і повернувся після кількамісячного перебування у США коли вислід громадянської війни вже був передбачуваний, залишився у столиці і був страчений 17 квітня 1975 року через кілька годин після входження військ Червоних кхмерів у Пномпень.
Така ж доля спіткала і Сісоват Сірік Матака, колишнього начальника Генштабу і прем'єр-міністра Кампучії, який відмовився евакуйовуватись разом з американським посольством. Вони стали одними з перших жертв створеного того ж дня «Комітету зі знищення ворогів», який розпочав пошук і страту на місцевому стадіоні високопоставлених діячів попереднього режиму і їх родин.
20 квітня у Пномпень таємно прибув Пол Пот з найближчим оточенням і оселився у спеціально обладнаних для них апартаментах на залізничному вокзалі, який було зручно обороняти у випадку непередбачуваних подій.
Після певних вагань «Центр 870» чи «Ангкар», як частіше себе називало семеро вищих керівників Камбоджийської компартії, дозволив повернутись на батьківщину принцу Сіануку. У вересні він прибув з Китаю, щоб стати ширмою для проголошеної у січні 1976 року республіки Демократична Кампучія, в якій зайняв номінальний пост президента. Виконавча влада була зосереджена в руках уряду на чолі з Нуон Чеа, якого у жовтні змінив Сарот Сар, країна все ще не знала, що він і легендарний Пол Пот — це одна особа. «Брат №3» Ієнг Сарі став його заступником в уряді і міністром закордонних справ.
Два десятиліття життя у підпіллі виробили звичку до конспірології, яка була перенесена і на легальне життя — Червоні кхмери поділили країну на сім зон, названих за географічним принципом, які у свою чергу підрозділялись на перенумеровані райони та спеціальні армійські сектори під управлінням зональних партійних начальників і армійських комісарів. Села також поділили на групи по 15-20 домогосподарств, якими керував визначений партією фунціонер. Вони мали стати економічною основою для «побудови нації і національної оборони» і після повної механізації, яку планувалось провести за 10-15 років, повинні були забезпечити функціонування автаркії, якою бачилась майбутня Камбоджа.
Повноправними членами суспільства вважались селяни-бідняки, які мали право на повноцінні продовольчі пайки, вступ до Компартії і обіймати адміністративні чи політичні посади. Другою соціальною групою на селі були т. зв. кандидати, які у силу соціального положення у минулі часи ще мали довести своє право піднятись на щабель у суспільниій ієрархії, третьою — утриманці чи «нові люди», соціально ворожі новій владі класові елементи з числа заможних селян, сільської інтелігенції чи примусово висланих на перевиховання містян, яких праця на полях мала позбавити «схильності до паразитизму» і перетворити на повноцінних громадян.
Публічно оголосивши іноземну допомогу злом, Демократична Кампучія таємно отримувала з Китаю військову допомогу і продовольство — країна жила впроголодь. Приватна власність і торгівля на ринках були заборонені, зарплат не було, стару валюту відмінили, нові гроші, надруковані у КНР ще в часи громадянської війни, так і не запровадили — населення, як очікувалося, зробить все заплановане партією без оплати. Строптивим або саботажникам загрожувало покарання, після двох попереджень — направлення на «перевиховання», що майже завжди означало смерть, іноді — негайна страта.
Шукати захисту у судах було марно, їх ліквідували. Не було ні законів, ні судових процесів — старі юридичні структури замінили на т. зв. «центри перевиховання» у сільській глибинці і до двох сотень «центрів безпеки», як іменувались тюрми, облаштовані у здебільшого вже непотрібних школах. До них потрапляли вороги режиму, якими апріорі були всі, незалежно від походження чи колишніх заслуг: не допускалось жодного інакомислення чи щонайменшого прояву опозиційності лінії партії.
Ворогами, що стоять на заваді побудові новго суспільства і підлягають фізичному знищенню, були оголошені прихильники ісламу, християнства, з певного часу — і буддизму, інваліди, етнічні китайці, лаосці, чами та в'єтнамці, освічені люди загалом чи ті, хто вів «злочинний спосіб життя у дореволюційні часи», що трактувалось досить широко і могло стосуватись не лише контактів із західним світом загалом, а навіть іноземними урядовими чи місіонерськими агенціями на території Камбоджі.
Мабуть єдине виключення було зроблене для принца Сіанука, який 2 квітня 1976 року подав у відставку через незгоду з антив'єтнамською риторикою КПК, — його помістили під домашній арешт у досить комфортних умовах. Главою держави ненадовго став «брат №5» Кхіеу Сампхан, людина з докторським ступенем, здобутим у Паризькому університеті, і колишній професор Пномпенського університету. Через десять днів Пол Пот зайняв і цю, третю, вищу в країні посаду — в тогочасних кампучійських реаліях поділ влади на кілька гілок не мав жодного змісту.
Формування «нових людей» обернулось знелюдненням міст і масовими стратами, спроба наслідувати китайський «великий стрибок» — голодом, боротьба з «пережитками капіталізму» — непотизмом нового керівництва, яке попри задекларовану мету побудувати суспільство рівних можливостей і достатку, жило в привілейованих умовах, в той час як більшість населення була змушена виживати за рахунок дрібного бартеру, який вимірювався у банках рису, — новому грошовому сурогаті.
Що було потім
На міжнародній арені далася в знаки антив'єтнамська риторика, підживлена ідеями кхмерської расової переваги: вважалось, що В'єтнам не відмовився від ідеї створення індокитайської федерації. Стосунки з ним почали псуватись ще у квітні-травні 1975 року, у перші ж тижні після встановлення режиму Червоних кхмерів і перемоги Північного В'єтнаму у війні із США. «Перешкоди та труднощі», як називав Пол Пот небажання В'єтнаму демілітаризувати спірні території, у 1977 році з локальних прикордонних сутичок перетворилися на бойові зіткнення і рейди углиб чужих територій, де обома сторонами знищувалось мирне населення.
Обопопільне залучення Китаю в якості посередника не допомогло — В'єтнам заручився підтримкою СРСР, з числа пров'єтнамських і антиполпотівських дисидентів на чолі з колишнім «червоним кхмером» Хенг Самріном створив маріонетковий Об'єднаний фронт національного порятунку Кампучії, на запрошення якого 25 грудня 1978 року розпочав повномасштабне вторгнення. Через два тижні було взято Пномпень, повалено режим Червоних кхмерів і проголошено створення Народної Республіки Кампучія.
Пол Поту з найближчим оточення довелось рятуватись втечею до Таїланду, де він сформував нову партизанську армію. У 1985 році вона була розгромлена в'єтнамськими військами. Це стало однією з вагомих причин розколу в середовищі Червоних кхмерів: частина їх лідерів пішла на співпрацю з владою, частина вбачала у Пол Поті причну невдач. Він був заарештований колишніми соратниками, засуджений «народним трибуналом» на довічне ув'язненя і 15 квітня 1998 року помер в одному з партизанських таборів від сердечного приступу, дізнавшись по радіо про намір видати його уряду.
Злочини режиму Червоних кхмерів набули світового розголосу і були кваліфіковані як геноцид: у виявлених по всій країні близько 20 тисяч місць масових поховань, знайдено останки 1 386 734 страчених людей. Загальна оцінка кількості жертв, включно із померлими від голоду, коливається у межах 1,7-2,2 мільйона чоловік.