Перша виставка французької Академії живопису і скульптури відбулася 23 квітня 1667 року за рішенням французького короля Людовика XIV. У 1725 році вона була перенесена з Версалю до Лувру, з 1748 року представлені на ній роботи почало відбирати спеціальне журі. З 1791 року Паризький салон став відкритим для всіх художників, а не лише академіків, що перетворило його на одну з найважливіших мистецьких подій Європи, одна лише участь в якій відкривала митцям шлях до суспільного визнання і фінансового благополуччя.
Революція 1848 року лібералізувала Паризький салон, який перейшов до великих виставкових зал, більш доступних широкому загалу. При цьому він залишився консервативним з точки зору художніх критеріїв: журі, відбираючи твори, орієнтувалось на традиційні смаки Королівскої академії витончених мистецтв і відхиляло новаторські роботи, що викликало багато нарікань у пресі і скарг у владні інстанції на упередженість і необ'єктивність. Коли у 1863 році було відхилено 2783 з близько 5 тисяч робіт, поданих для участі в Паризькому салоні, скандал дійшов до імператора Наполеона III. 22 квітня він особисто прибув на засідання журі, подивився кілька відхилених робіт і, розцінивши їх не гіршими за схвалені й «бажаючи дати можливість громадськості прийти до власного висновку про правомірність скарг», розпорядився про організацію їх спеціального показу в рамках окремо організованої виставки.
«Салон відхилених», як охрестила його преса, відкрився 15 травня 1863 року. Він був організований поспіхом, 1200 робіт 871 художника були розміщені за алфавітним списком авторів і їх дивне візуальне поєднання, як і деякі окремі роботи, веселили публіку, що приділила експозиції у Палаці промисловості навіть більше уваги, ніж офіційному Паризькому салону. Попри здебільшого негативні відгуки, «Салон відхилених» зробив відомими Едуарда Мане, Каміля Піссарро і П'єр-Огюста Ренуара, завсідників кафе Гербуа на Монмартрі, де регулярно, найчастіше по неділях, відбувались дискусії художників-новаторів.
З часом навколо кафе Гербуа сформувалась доволі велика група творчих людей, невдоволених академізмом Паризького салону, художня доктрина якого не змінилась і далі стояла на заваді їх визнанню. Дві спроби організувати новий «Салон відхилених» не знайшли урядової підтримки, і в грудні 1873 року Клод Моне, П'єр-Огюст Ренуар, Каміль Піссарро, Альфред Сіслей, Поль Сезанн, Берта Морізо, Едгар Дега та ряд інших митців заснували власну «Анонімну асоціацію художників, скульпторів і граверів». Організована нею виставка відкрилась 15 квітня 1874 року у Парижі на бульварі Капуцинок, 34 у фотостудії знаменитого паризького фотографа-портретиста Гаспара Турнашона (Надара).
Проведена в піку академічному офіціозу і в час Паризького салону, виставка тридцяти маловідомих широкому загалу художників, що представили 165 своїх робіт, не залишилась поза увагою преси. Реакція була неоднозначною, здебільшого негативною, авторам дорікали аморальністю, бунтівним настроєм і примітивністю робіт. Одна з рецензій під назвою «Виставка імпресіоністів» вийшла 25 квітня в щоденній сатиричній газеті «Charivari». У ній журналіст Луї Леруа, сам художник і гравер, відгукуючись на картину Клода Моне «Враження. Схід сонця», в'їдливо написав: «Я був дійсно вражений... малюнок на шпалерах і той виглядає більш завершеним, ніж цей морський пейзаж». З його легкої руки термін «імпресіонізм» (від «impression» — «враження» французькою) щодо новітніх художніх прийомів відображення світу був прийнятий як самими художниками, так і їх критиками й, з часом втративши свій первинний саркастичний зміст, увійшов в широкий вжиток для позначення нової мистецької течії.
Склад «Анонімної асоціації», що об'єднувала художників різних за стилем і мистецьким темпераментом, близьких насамперед своїм духом незалежності та нонконформізму, не був сталим. До неї так і не приєднався Мане, що вважався лідером імпресіоністів, але стверджував, що «лише [Паризький] салон — справжнє поле бою, де можна заробити репутацію». Через розбіжності у поглядах у другій половині 1880-х її залишили Сезанн, Ренуар та Дега. У травні-червні 1886 року імпресіоністи провели свою останню, восьму, спільну виставку у Парижі, після чого роботи Моне, Піссарро і Сіслея, яких критики вважають «найчистішими» імпресіоністами за їх послідовне прагнення до мистецтва спонтанності, сонячного світла і кольору, зусиллями колекціонера Поля Дюран-Рюеля були виставлені у Лондоні та Нью-Йорку, де справили неабияке враження.
Однак прижиттєвої слави і фінансового достатку імпресіонізм приніс не всім. Альфред Сіслей помер у 1899 році в злиднях і безвісності. Піссарро невдовзі захопився технікою пуантилізму, але роботи продавались погано, він повернувся до імпресіонізму й до свої смерті в 1903 році створив одні з кращих робіт у цій техніці живопису. Серед інших, його учнями були Поль Сезан, Вінсент ван Гог і Пол Гоген, які пішли далі свого наставника у запереченні догм, форм і канонів академічного мистецтва, ставши засновниками напрямку, що вже по їх смерті був названий постімпресіонізмом.
Найуспішнішим з живописців-бунтівників виявився Клод Моне, якому імпресіонізм завдячує своєю назвою. Уже в 1890-х роках він став достатньо відомим, щоб його роботи продавались ще до завершення персональних виставок, і достатньо заможним, аби нарешті придбати власний маєток у Нормандії, у якому він працював попри погіршення зору і три операції з видалення катаракти до своєї смерті у 1926 році. Серед тих, хто прийшов провести Моне в останню путь, був його давній шанувальник і особистий друг колишній прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо, який зі словами «Нічого чорного у Моне!» замінив чорне драпірування його труни барвистою тканиною.
Маєток Клода Моне в Живерні, де він розбив розкішний сад з річкою і ставком, що три десятиліття надихали його малювати лілеї, за заповітом сина художника у 1966 році перейшов у спадок французькій Академії витончених мистецтв, тій, чиє журі століттям раніше регулярно відхиляло роботи нікому невідомого бунтівника проти академічних мистецьких канонів. Відновлений її зусиллями, нині він другий найвідвідуваніший туристичний об'єкт Нормандії після абатства Мон-Сен-Мішель.
Коментарі
Дивіться також
• Перша виставка ван Гога, 1901
• «Чорний квадрат» Казимира Малевича, 1915