Після перемоги над Врангелем та укладення 18 березня 1921 року з Польщею Ризького мирного договору у більшовицького режиму в Україні не залишилося ворогів, які б відкрито контролювали хоч якусь частину її території. Однак боротьба за опанування України ще не завершилася — в республіці залишався потужним повстанський рух, а українські військовики, які виїхали за кордон, були готові за слушної нагоди повернутися та продовжити збройну боротьбу.
Потреба знешкодити повстанський рух була однією з вагомих причин відмови від першого комуністичного штурму. Через продовольчу кризу в Росії і, відповідно, потребу продовжити по суті у режимі продрозкладки викачування з України продовольства, реальне запровадження нової економічної політики дещо затягнулося у часі і дало менший ефект, ніж очікувалося. І якщо голод 1921-23 років у південно-східних областях України звів нанівець повстанський рух, то на заході тогочасної УСРР ситуація була менш сприятливою для більшовиків.
Головними у подоланні повстанства були, звичайно, армія та каральні органи радянської влади. Але, починаючи з 1921 року, з метою зменшення його бази до учасників повстанських загонів та тих вояків, які емігрували, влада почала регулярно застосовувати амністію. Зокрема, в ухваленій на початку березня 1921 року V Всеукраїнським з'їздом рад резолюції "Амністія" зазначалося: "Вперше зібраний після переможно закінченої, завдяки героїчним подвигам Червоної армії, довгої і впертої війни з регулярними білогвардійськими силами, V Всеукраїнський з'їзд рад […] вважає за бажане надати всім, що порушили свій обов'язок перед робітничо-селянською республікою, змогу повернутися на шлях чесної і сумлінної праці і тому встановлює: […] 2. Громадян УСРР, а також усіх, що мали на її території постійну осілість, що емігрували за кордон під час громадянської війни і в зв'язку з нею, якщо вони повернуться на території УСРР, добровільно з'являться в розпорядження радянської влади і дадуть щире зобов'язання бути лояльними громадянами УСРР, — від відповідальності звільнити".
Це були лише перші кроки на шляху амністування учасників повстанського руху, які емігрували за кордон. Окрім того, ця амністія була дуже широкою, тобто вона торкалася різних категорій осіб і не була спеціально спрямованою на вояків колишніх регулярних антирадянських армій. Через ці чинники, як і через те, що навесні 1921 року лише починалося впровадження непу, а самі українські військовики ще сподівалися на перемогу, а часом їм було і невідомо про таку амністію, вона не мала великого успіху.
25 листопада 1921 року поразкою, поверненням до Польщі та інтернуванням вояків Подільської групи закінчилася спроба здійснити Другий зимовий похід Армії УНР. Вже 30 листопада ВУЦВК ухвалив постанову "Про амністію робітникам і селянам, які служили у ворожих арміях і перебувають за кордоном", яка, втім, поширювалась лише на рядовий склад цих армій. Представники командного складу могли її отримати "в окремих випадках за індивідуальним клопотанням".
Маючи в руках цей документ, до інтернованих військовиків УНР зачастили більшовицькі агітатори. У відповідь військове командування Армії УНР закликало не піддаватися спокусі та пам'ятати про трагедію Базару, у якій найбільше полягло саме рядових воїнів: "Панове! З вами говоритимуть представники чекістів, комісарів… До вас звертатимуться ті, на чиїх руках ще не висохла кров 359 українців, замордованих у м. Базар, і сотень тисяч замордованих в інших місцях".
Щоб убезпечитися від спроби нового походу військ УНР та продовжити розкол української як військової, так і політичної еміграції, 12 квітня 1922 року ВУЦВК ухвалила постанову: "Амністія в додаток до постанови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 30 листопаду 1921 року".
У її вступних рядках зазначалося, що ця амністія є продовженням та розширенням попередньої, оскільки досвід її успішної реалізації призвів до того, що "поривання до повороту на батьківщину […] збільшується не тільки поміж вояками білогвардійських армій, які загнані в закордонні табори, але також в лавах громадянської еміграції і того старшинства білих армій, котрі частково в наслідок випадкових обставин, частково дякуючи політичній сталості і несвідомості, було втягнуто на шлях боротьби з владою трудящих".
Виходячи з такого розуміння ситуації і було, як зазначалося у постанові, ухвалено рішення "подарувати повну персональну амністію всім, що є закордоном особам українського громадянства", які брали участь в військових організаціях Скоропадського, Петлюри, Денікіна, Врангеля і інших ворогів Робіниче-Селянської Держави". Всім їм дозволялося на загальних засадах разом з військовополоненими повернутися на батьківщину. Йшлося також про потребу якнайширшого оповіщення про амністію за кордоном та про заходи в Україні по її втіленню в життя. Разом із цим на генералів, членів уряду та членів ЦК "всіх антирадянських партій" ця амністія поширювалася лише персонально — після особистого звернення та виявлення "ними щирого каяття".
Принципово амністія не поширювалася лише на "запеклих злодіїв проти свободи Українського Трудового Народу", яких було оголошено поза законом та названо персонально: Павла Скоропадського, Симона Петлюру, Юрка Тютюнника, Нестора Махна, Петра Врангеля, Бориса Савинкова.
Практика амністій повстанцям продовжилася і надалі. Щоправда, з огляду на зміцнення режиму, тепер їх оголошували як правило не позачерговими постановами, а планово — в честь радянських свят. Відчутного удару політичному повстанству завдала запроваджена у 1923 року політика коренізації/українізації. Згодом навіть з генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника, який у згаданій постанові був оголошений поза законом, більшовицька влада отримала дивіденди. Чекісти під приводом потреби очолити селянське повстання влітку 1923 року виманили його до УСРР. Заарештованого петлюрівського генерала схилили до співробітництва і після того як він публічно закликав до відмови від боротьби з радянською владою, його, всупереч постанові від 12 квітня 1922 року, в кінці 1923 року амністували.
Усе разом узяте — амністії, успіхи непу та українізації спричинили зникнення до середини 1920-х рр. того явища, яке більшовицька влада окреслювала як "політичний бандитизм".