На Паризькій мирній конференції 1919-20 років колишня територія Османської імперії, на якій сьогодні знаходяться Ізраїль, Палестинська автономія, Йорданія і північна частина Саудівської Аравії, була означена як «Палестина». На підставі рішення конференції у Сан-Ремо у квітні 1920 року Лігою націй вона була передана в управління Великобританії, зокрема, задля «встановлення в країні політичних, адміністративних і економічних умов для безпечного утворення єврейського національного дому». У 1921 році зі складу Палестини був виділений формально автономний емірат Трансйорданія, яким правила арабська династія Хашимітів, що відідграла визначну роль в антиосманському повстанні в роки Першої світової війни і була правлячою в Мецці і Хіджазі (нині — Саудівська Аравія), з 1921 року — в Іраці і претендувала на контроль над Сирією.
Значний ріст еміграції євреїв до Палестини у міжвоєнний період, особливо після приходу до влади у Німеччині нацистів, став причиною численних конфліктів з місцевим арабським населенням, яке поступово витіснялось з традиційно оброблюваних земель. У 1936 році впливові арабські партії, вимагаючи припинення єврейської іміграції, закликали до акцій непокори британській адміністрації. Вийшовши з-під контролю, вони переросли у справжнє повстання з численними погромами і кількома тисячами жертв як серед євреїв, так і арабів. Жорстоко придушене у 1939 році, воно стало причиною перегляду близькосхідної політики Великобританії, зацікавленої у спокої в регіоні, через який пролягав шлях до Індії та інших її азіатські колоній, а також джерел нафти.
У відповідь на обмеження іміграції євреїв до Палестини з початком Другої світової війни сіоністські воєнізовані формування, що виникли для захисту єврейських поселень, виступили як проти британської адміністрації, так і палестинських арабських націоналістів, підтримуваних близькосхідними арабськими державами. В 1945 році у близько-східний конфлікт втрутились США, зайнявши бік сіоністів, після чого Великобританія, не знаходячи практичного рішення проблеми, підняла палестинське питання в ООН. Результатом його розгляду стало прийняття 29 листопада 1947 року Генеральною Асамблеєю ООН резолюції про поділ Палестини для створення двох держав. Це привело до чергового загострення арабо-єврейського протистояння, котре вже за місяць переросло у справжню війну, в ході якої єврейські і арабські воєнізовані формування прагнули взяти під контроль ключові населені пункти і якомога більшу територію.
Станом на березень 1948 року Арабська визвольна армія (АВА), підтримувана Лігою Арабських Держав, зуміла захопити декілька стратегічно значимих пунктів уздовж магістралі, що з'єднувала Тель-Авів і Єрусалим. Для її деблокування 6 квітня бойовики єврейської військової організації «Хагана» атакували село Аль-Кастал, а на світанку 9 квітня разом із загонамии сіоністських воєнізованих угрупувань «Іргун» і «Лехі» — селище Дейр-Ясін, розташоване у безпосередній близькості до західних околиць Єрусалима. Незважаючи на те, що місцеві палестинці дотримувались нейтралітету в арабо-єврейському протистоянні, кілька разів відмовляючись надати дозвіл на розміщення у селищі підрозділів АВА, згідно із планом, затвердженим командуючим «Хагани» в Єрусалимі Давидом Шальтіелем, все населення Дейр-Ясіна мало бути вигнане з місць постійного проживання.
Попри несподіваність атаки з двох напрямків, жителі Дейр-Ясіна дали відсіч бойовикам, які за кілька годин зазнали значних втрат вбитими і пораненими від прицільного вогню снайперів з дому місцевого старости. Розрахунок на швидку перемогу не виправдався і, щоб змусити арабів залишити домівки, євреї почали закидати будинки гранатами, розстрілюючи тихх, хто вибігав на вулицю. Близько 10 ранку мінометним вогнем були нейтралізовані снайпери, і через годину захисники селища припинили опір й близько 250 з них здались в полон. Намір їх стратити зупинили жителі сусіднього села, де проживали ортодоксальні євреї, — вони зуміли запобігти розправі і полонені були вивезені в Єрусалим. Кількість загиблих мирних жителів селища Дейр-Ясін оцінюється від 107 до 254 чоловік, з яких не більше 10 загинуло в бою, а решта — при підривах будинків. Ще 25 арабів були страчені після здачі в полон. Серед 132 нападників втрати склали 5 чоловік убитими і біля 50 пораненими.
Події в Дейр-Ясін, драматизовані чутками про розстріли і зґвалтування жінок та підлітків, набули міжнародного розголосу, і керівництво «Хагани» формально засудило їх, направивши еміру Трансйорданії телеграму з вибаченнями. Однак резонанс від жорстокої розправи над жителями мирного селища спонукав до відплатних акцій з боку арабських воєнізованих формувань, котрі, зокрема, 13 квітня напали на медичний конвой, що слідував до Єрусалима, і вбили 79 чоловік, частина яких згоріла живцем у машинах швидкої допомоги. Різанина у Дейр-Ясіні зміцнила також рішучість урядів арабських країн 15 травня 1948 року оголосити війну Ізраїлю, який напередодні проголосив незалежність. «Хагана» стала основою його армії.
Незважаючи на міжнародні протести, у 1949 році територія селища Дейр-Ясін почала забудовуватись і сьогодні є частиною одного з кварталів Єрусалиму та місцевого аеропорту. Документи, пов'язані з кривавими подіями 1948 року, все ще залишаються засекреченими, щоб «не зашкодити переговорам Ізраїлю і Палестинської автономії».
Коментарі
Дивіться також
• Королівство Саудівська Аравія, 1932
• Проголошення Держави Ізраїль, 1948
• Шестиденна війна, 1967
• Війна Судного дня, 1973
• Палестинська автономія, 1993