Шлях Олександра Довженка в радянському кінематографі був непростим. В період революційних подій в Україні він підтримав УНР, що ледь не коштувало йому життя: 29 грудня 1919 року в Житомирі він був затриманий Волинською губернською ЧК за перебування у лавах Армії УНР. Довженка врятувало заступництво представників Української комуністичної партії (боротьбистів). Він вступив до її лав, але у партії довго не затримався і був виключений під час партійної чистики, після чого так і залишився безпартійним до кінця життя.
На початку 1920-х років Довженко працював у системі Накркомату освіти, потім був на дипломатичній службі в Польщі, вивчав малювання у Берліні, а після повернення в Україну працював карикатуристом у газеті «Вісті ВУЦВК» та «Комуніст», був членом спілки пролетарських письменників «Гарт». Зрештою, у 1926 році Довженко прийшов у кіно: його дебютні режисерські роботи «Вася-реформатор», «Ягідки-кохання», «Сумка дипкур'єра» не справили великого враження, але завдяки підтримці директора Одеської кінофабрики Павла Нечеса, який розгледів потенціал майбутнього майстра, він продовжив працювати.
Першим справжнім успіхом Довженка-режисера стала стрічка «Звенигора», що вийшла в прокат 1928 року. Сценарій до неї написали відомий український письменник Майк Йогансен та Юрко Юртик (за цим псевдонімом ховався колишній генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник, який вимушено перейшов на бік радянської влади). Проте, Довженко переробив сценарій, в результаті чого Йогансен зняв своє ім'я. Успіх «Звенигори» закордоном приніс Довженкові світове визнання, але в СРСР картина була сприйнята досить прохолодно, бо широка публіка не завжди розуміла символізм і композицію картини.
Знімаючи фільм «Земля», Довженко по суті виконував партійне замовлення і мав показати успіхи колективізації. Таку високу довіру з боку Йосифа Сталіна, Довженко отримав після виходу фільму «Арсенал», який розсварив його зі значною чистиною української інтелігенції, зокрема, з одним з його вчителів — Лесем Курбасом. «Арсенал» став певним світоглядним зламом для Довженка, який особисто брав участь у придушенні більшовицького повстання в Києві у складі армії УНР, де служив у курені Чорних гайдамаків: у 1918 році Довженко — переконаний прибічник незалежної України, а у 1929 році у «Арсеналі» він з неприхованим сарказмом та відразою змалював своїх колишніх соратників. Водночас цей фільм зблизив Довженка зі Сталіним, який побачив великий потенціал режисера, що може знімати не просто агітки, а справжню революційну романтику.
У останній стрічці своєї німої трилогії, Довженко виступив одночасно режисером і сценаристом. Вона знімалася поблизу села Яреськи (Шишацького району, Полтавської області) п'ять місяців за участі провідних українських акторів того часу — Степана Шкурата, Семена Свашенка, Миколи Надемського. Перед виходом на великий екран на прем'єрному показі 8 квітня 1930 року в Харкові вона 32 рази була переглянута на закритих показах партійними функціонерами та критиками. Але ані ретельний ідеологічний контроль з боку партії, ані успіх за кордоном, не врятували картину від заборони: вже 17 квітня її було знято з показів із формулюванням «через натуралізм та замах на звичаї».
Попри прославляння колективізації, яку в «Землі» символізує поява першого трактора на селі, Довженко дуже поетично змалював традиційний світ українського селянства, красу природи та сільського буття доіндустріальної доби. Саме це і дало підстави вважати, що стрічка в своїй основі є антирадянською та прославляє куркулів.
Попри це в Європі стрічка «Земля» була прийнята схвально, хоча й вважалася пропагандистською. У 1930 році вона була визнана найкращим іноземним фільмом Національною радою кінокритиків США, а у 1958 році на Всесвітній виставці у Брюсселі (Бельгія) за результатами опитування 117 критиків і кінознавців з 26 країн світу увійшла у число 12 найкращих фільмів всіх часів і народів. 8 грудня 2015 року «Земля» увійшла до списку світових шедеврів світового кінематографу, складеного ЮНЕСКО.
понад
20 ТИСЯЧ СЛІВ
чужомовного походженняКоментарі
Дивіться також
• Перший звуковий фільм, 1927
• Останній маніфест Миколи Хвильового, 1933