Воєнна кампанія 1813 року закінчилась для Наполеона втратою Європи. У грудні перші з'єднання союзників по Шостій антифранцузькій коаліції почали переходити Рейн, і в другій половині січня 1814 року Сілезька армія під командуванням генерал-фельдмаршала Гебхарда Лебрехта Блюхера фон Вальштатта і Богемська на чолі з фельдмаршалом Карлом Філіпом, князем Шварценбергом, загалом близько 230 тисяч чоловік, зібрались в Шампані між правими притоками Сени Марною та Обом, за дві сотні кілометрів від Парижа. Ще 180 тисяч у складі Північної армії під командуванням колишнього французького маршала Жана-Батіста Бернадота стояло по той бік Рейну. З південної Франції на столицю рухались іспанські та британські підрозділи під командуванням Артура Велслі, герцога Веллінгтона.
Наполеон мав у своєму розпорядженні лише 47 тисяч чоловік. До війська поспіхом було мобілізовано 170 тисяч новобранців, половину з яких відправили на південь Франції. Тим часом імператор, попрощавшись з родиною, яку він більше ніколи не побачить, 25 січня виїхав на передову у Вітрі. Вже наступного дня із Сен-Дізьє була вибита армія Блюхера, яка через три дні зазнала поразки під Брієнном. Їй на допомогу рушила 120-тисячна армія Шварценберга і 1 лютого у битві під Ла-Ротьєрою змусила Наполеона відступити, але переслідувати його не наважилась. Користуючись роздробленістю корпусів супротивника, Наполеон під Труа перегрупував свої сили і 10 лютого знову атакував Блюхера, за п'ять днів завдавши йому чотири поразки.
Від повного розгрому Сілезьку армію, яка втратила до третини чисельності, знову врятувала Богемська, що, рухаючись уздовж Сени, невпинно наближалась до Парижа. Завданими їй трьома поспіль переможними ударами до 21 лютого вдалось не лише зупинити просування Шварценберга, але й змусити його до відступу, і 23 лютого французи зайняли Труа.
«Я знайшов свої чоботи часів італійської кампанії!» – заявив Наполеон, коли перший наступ союзників на Париж провалився.
У надії прорватись в Голландію, щоб деблокувати французькі гарнізони, Наполеон рушив на північ і 7 березня розбив авангард армії Блюхера під Краоном. Але через два дні він зазнав невдачі під Ланом, куди на підмогу прусським військам підійшла армія Бернадота, і був змушений відступити в Суассон, а 20 березня — під Арсі-сюр-Об, де відбулась остання битва під командою Наполеона у кампанії 1814 року.
Армія була виснажена. Наполеон вирішив відмовитись від тактики постійних боєзіткнень і зайти у тил супротивнику, щоб відволікти на себе увагу від столиці, але завдяки перехопленому листу його план був розкритий, й, направивши проти Наполеона 10-тисячний кавалерійський корпус генерала Фердинанда Вінцингероде, щоб ввести його в оману, 25 березня Блюхер і Шварценберг розпочали другий наступ на Париж.
Дізнавшись через два дні, що його задум не вдався, Наполеон кинувся до столиці, однак вже було пізно. Зважаючи на величезну перевагу сил супротивника, близько полудня 30 березня Париж поспіхом залишив генерал-намісник імперії і головнокомандувач національною гвардією Жозеф Бонапарт та воєнний міністр Анрі Кларк, за відсутності котрих генерал Огюст Мармон, таємно змовившись із союзниками, здав місто, яке капітулювало у ніч проти 31 березня. Опівдні його вулицями тріумфально пройшла російська і пруська гвардія.
Того ж дня колишній міністр закордонних справ Франції Шарль де Талейран-Перігор, давній опонент політики Наполеона, за обідом з імператором російським Олександром I і королем прусським Фрідріхом Вільгельмом II виступив з ініціативою реставрації повалених революцією Бурбонів. Його погляди поділяв і президент сенату Франсуа Бартелемі, за пропозицією якого 1 квітня Талейран був обраний главою тимчасового уряду. 2 квітня вони вдвох вже офіційно виступили за усунення від влади Наполеона і усього дому Бонапартів, мотивуючи це численими порушеннями імператором ініційованої ним же «Конституції XII року», й спеціально прийнятим того ж дня сенатським актом «французький народ і армія» були звільнені «від присяги вірності імператору».
Про капітуляцію Парижа Наполеон дізнався, знаходячись у Фонтебло, десь за 55 км на південний схід від столиці. Надії він не втрачав й наказав стягувати до своєї нової ставки війська. На 1 квітня під його командою було 36 тисяч, через два дні — вже 60 тисяч чоловік. Однак, як писав згодом один з французьких генералів, «імператор ніяк не хотів зрозуміти, що не всі його підлеглі — Наполеони». Більша частина оточення Наполеона стомилась від війни, успіх у якій виглядав примарним. Його давно зрадив неаполітанський король Йоахім Мюрат, який разом з австрійцями вів наступ на війська Ежена Богарне в Італії. Корпус Луї Даву у цей час був блокований у Гамбурзі, маршал Луї-Габрієль Сюше знаходився в Іспанії, а Жан Сульт – під Тулузою.
Напередодні запланованого на 5 квітня штурму Парижа до Фонтебло, де вже були маршал Луї-Александр Бертьє і генерал Арман Коленкур, прибули маршали Мішель Ней, Ніколя Удіно, Франсуа Лефевр, Жак Макдональд і Бон-Андре Монсей. Від імені усіх присутніх Ней і Удіно зажадали від Наполеона зречення. Зважаючи на обставини, він, «вірний своїй клятві», заявив, «що готовий залишити трон, Францію і навіть пожертвувати життям заради блага країни, яке невіддільне від прав його сина, регентства імператриці і дотримання законів імперії».
Переговорниками до царя Олександра Наполеон відправив Нея, Коленкура і Макдональда. До них мав приєднатись і відсутній у Фонтебло Мармон, який саме потай вів переговори зі Шварценбергом про умови переходу на бік союзників. Дізнавшись про зречення імператора, Мармон віддав наказ своєму корпусу йти на Версаль, де у ніч проти 5 квітня він, як і було обумовлено заздалегідь, потрапив в оточення австрійців.
Втрата найбоєздатнішої частини війська поставила Наполеона у безвихідь, і 6 квітня 1814 року він схилився до неминучого: «Зважаючи, що союзні держави оголосили імператора Наполеона єдиною перешкодою для відновлення миру в Європі, вірний своїй присязі імператор Наполеон заявляє про відмову свою і своїх спадкоємців від трону Франції і Італії і що нема такої жертви, на яку він не готовий піти заради інтересів Франції».
Того ж дня сенат проголосив королем французів Людовика XVIII. Він прибув до Парижа 3 червня у супроводі, зокрема, і генерала Мармона, якого негайно зробив пером Франції.
Протягом кількох наступних днів тривало обговорення угоди щодо подальшої долі імператора і його його родини. Вона була підписана 11 квітня у Парижі Коленкуром, Неєм і Макдональдом від імені Наполеона, графом Нессельроде з боку Росії, бароном Гарденбергом — Пруссії і князем Меттерніхом — Австрії. Великобританія, яка ніколи не визнавала імператорський титул Наполеона, вважаючи його узурпатором, від укладення договору самоусунулась.
Згідно досягнутих домовленостей, Наполеон відмовився «за себе, своїх спадкоємців і нащадків, а також за всіх членів своєї родини, від усіх прав на верховенство і владу як над Французькою імперією і королівством Італією, так і над усіма іншими країнами», зберігши при цьому за собою і дружиною імператорські титули, а за матір'ю, братами, сестрами, племінниками і племінницями — титули принців їх роду. Наполеону виділявся щорічний ануїтет з державної казни у розмірі 2 млн франків і у власність передавався невеликий острів Ельба у Тірренському морі, суверенітет якого гарантувався союзними державами, особистий корвет, який мав доправити до його нових володінь імператора і чотири сотні гвардійців з числа рядових і молодших офіцерів для особистої охорони. Імператриця Марія Луїза у спадкове володіння отримувала герцогства Парма, П'яченца і Гуасталла в Італії.
Переживаючи невдачу, у ніч проти 13 квітня Наполеон спробував накласти на себе руки. Отрута, яку він носив ще з часів Російської кампанії, коли дивом не потрапив у полон під Малоярославцем, від давності розклалась і не подіяла. Того ж дня він ратифікував «Договір у Фонтебло» і через тиждень, попрощавшись у дворі палацу зі Старою гвардією, відбув у Сан-Тропе, звідки у кінці травня відплив до Ельби.
30 травня, у день прибуття Наполеона до місця його заслання, у Парижі учасники Шостої антифранцузької коаліції і король Людовик XVIII підписали договір, який повернув Францію до кордонів, що існували станом на 1 січня 1792 року.
Уважно стежачи за подіями у Франції, де реставрація Бурбонів, які, як зауважував Талейран, «нічому не навчилися і нічого не забули», викликала невдоволення серед усіх верств населення, жорстким протистоянням колишніх союзників на Віденському конгресі, де підводились підсумки переможних воєн, і зважаючи на чутки про намір вислати його на Азорські острови, у ніч проти 26 лютого 1815 року Наполеон Бонапарт у супроводі майже тисячного війська відплив до Франції, яку тріумфально підкорив і 13 березня проголосив відновлення імперії.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Битва народів, 1813
• Перша реставрація французьких Бурбонів, 1814
• Реванш Наполеона, 1815
• Правління 100 днів, 1815
• Друге зречення Наполеона Бонапарта, 1815
• Правила життя Наполеона Бонапарта