Україна розпочала розвиток відносин з НАТО зі вступу до Ради північноатлантичного співробітництва у березні 1992 року, а через два роки приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру». У ході Мадридського саміту Альянсу 9 липня 1997 року була підписана «Хартія про особливе партнерство», в рамках якого почала працювати Комісія Україна-НАТО, у штаб-квартирі організації в Брюсселі з'явилась українська місія, а у Києві — Центр інформації та документації НАТО.
На початку 2000-х років президент Леонід Кучма безуспішно намагався використати інтенсифікацію відносин з НАТО для посилення своїх позиції в умовах внутрішньополітичної кризи. Так, у червні 2004 року напередодні Стамбульського саміту Альянсу він затвердив нову редакцію «Воєнної доктрини», у якій вступ до НАТО називався кінцевою метою. Однак, оскільки в той час Кучма фактично перебував у міжнародній ізоляції через адресовані персонально йому звинувачення в порушенні Україною санкцій ООН щодо Іраку, Альянс відмовився йти назустріч Кучмі, і той заявив про неготовність України до вступу й вже 15 липня прибрав дану тезу з «Воєнної доктрини».
Після перемоги на виборах Віктора Ющенка розпочався новий етап співпраці з НАТО. У квітні 2005 року він повернув до «Воєнної доктрини» положення про прагнення України до повноправного членства в НАТО і через півроку на Вільнюському саміті з боку керівництва Альянсу була підтверджена готовність допомогти Україні на цьому шляху.
Важливим етапом на шляху зближення з НАТО був намір України приєднатись до «Плану дій щодо набуття членства» (Membership Action Plan, MAP), який передбачає програму дій, направлену на удосконалення національного законодавства і здійснення відповідної фінансової, організаційної та безпекової підготовки країни.
Серед іншого питання про надання MAP новим країнам-претендентам було винесене на розгляд чергового саміту НАТО, який 2-4 квітня 2008 року пройшов у Бухаресті. Албанія і Хорватія отримали схвальне рішення, Греція заблокувала питання щодо Македонії, доки не буде змінено назву країни, оскільки вона співпадає з назвою одного з грецьких регіонів, а рішення щодо Грузії та України було відкладено на грудень 2008 року.
Формальним приводом для відмови Україні стала її політична нестабільність. У 2007 році мала місце парламентська криза, у вересні були проведені дострокові вибори, однак сталої коаліції сформувати не вдалося і спікер парламенту та голова нового уряду були обрані лише у грудні. На початку 2008 року виникла нова політична криза, пов'язана з так званим «листом трьох»: у січні за підписом президента Віктора Ющенка, голови Верховної Ради Арсенія Яценюка та прем'єр-міністра Юлії Тимошенко до НАТО було надіслано заяву про готовність приєднатися до MAP. У відповідь на це Партія регіонів заблокувала роботу парламенту, організувала масові акції протесту і провела у Сєверодонецьку ІІ Всеукраїнський з'їзд депутатів рад усіх рівнів з метою показати, що південні та східні регіони країни проти поглиблення відносин з НАТО. Під загрозою можливого розпуску Ради, 6 березня була схвалена компромісна постанова (за основу був узятий проект Віктора Януковича) «Про питання вступу України до Організації Північноатлантичного договору (НАТО)», в якій зазначалося, що рішення щодо вступу до Північноатлантичного альянсу має ухвалюватися лише на всеукраїнському референдумі.
Вплив на рішення щодо України справила й російська позиція. На 2008 рік припала чергова спроба поліпшити відносини Заходу з Росією, і після агресивної мюнхенської промови Володимира Путіна у лютому 2007 року Німеччина та Франція вважали за краще не провокувати Росію (у тому числі й залученням до НАТО пострадянських країн), а навпаки, розвивати діалог з нею. Відповідно, в рамках Бухарестського саміту вперше після 2002 року у засіданні ради Росія-НАТО взяв участь Путін і висловив свої претензії до Північноатлантичного альянсу, зокрема й по українському питанню.
Дискусія щодо приєднання України до МАР на Бухарестському саміті відбувалася у три етапи. 2 квітня президент США Джордж Буш намагався досягти позитивного результату в особистих переговорах з канцлером Німеччини Ангелою Меркель. Згодом питання розглядалось на зустрічі міністрів закордонних справ та під час вечері глав держав — учасниць НАТО. До позиції Німеччини та Франції приєдналися Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія, Іспанія, Угорщина, які, заперечуючи вплив Росії, посилались на відсутність підтримки євроатлантичної інтеграції всередині України.
Однак все ж компроміс було знайдено — двері для Альянсу для Грузії та України оголошувалися відкритими, а остаточне рішення було відкладене. Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер з цього приводу заявив: «Голови держав ухвалили рішення про початок інтенсивних політичних консультацій з Україною та Грузією на високому політичному рівні для того, щоб вирішити питання, які залишилися для рішення щодо переходу до виконання МАР».
Президент України Віктор Ющенко негативно сприйняв таке рішення, навіть, розглядався варіант його дострокового від'їзду з Бухаресту. Врешті решт він залишився і 4 квітня взяв участь в засіданні Комісії Україна-НАТО в обмін на новий дедлайн розгляду українського питання — 2-3 грудня 2008 року, коли мала відбутися зустріч міністрів закордонних справ держав-учасниць НАТО.
Проте до грудня 2008 року політична ситуація змінилась кардинально. У серпні Росія та Грузія вступили у військовий конфлікт, на фоні якого питання надання МАР для Тбілісі було знято. У листопаді на президентських виборах у США переміг представник Демократичної партії Барак Обама, й стало очевидним перегляд зовнішньополітичних підходів республіканської адміністрації Джорджа Буша. Але головне — в Україні поглибилася внутрішньополітична криза: у вересні розпалась «демократична коаліція» у Верховній Раді, у жовтні Ющенко розпустив парламент, однак Партія регіонів та Блок Юлії Тимошенко відмовилися визнавати це рішення і опротестували його у суді, й президент ухвалив рішення про перенесення виборів на кінець грудня, а його політичні опоненти — закон про імпічмент президента.
У такий ситуації за ініціативи представника США питання щодо приєднання України до НАТО було відкладене на невизначений час. Позицію Альянсу роз'яснив міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер: «Внутрішня ситуація в країні не видається достатньо чіткою. Ми чекаємо, і, думаю, ви також чекаєте, коли буде зрозуміліша ситуація з коаліцією, з урядом тощо».
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Інавгурація Віктора Ющенка, 2005
• Ангела Меркель — канцлер ФРН, 2005
• Барак Обама — президент США, 2008
• Підписання політичної частини Угоди про асоціацію України та ЄС, 2014