Листування Богдана Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем розпочалось відразу після перемог під Жовтими Водами й Корсунем, щоб запобігти можливому походу Москви на Лівобережжя для протидії козацько-татарському союзу і підштовхнути її до війни з Річчю Посполитою. Після тріумфального вступу гетьмана до Києва на початку 1649 року до Москви було було споряджене перше козацьке посольство, яке супроводжував Єрусалимський патріарх Паїсій, для клопотання перед царем, щоб той «зволив Військо Запорозьке держати під своєю государя рукою», бо «...від Володимирового святого хрещення одна була наша благочестива християнська віра з Московською державою і одну ми мали владу. А відлучили нас неправдами своїми і насильством лукаві ляхи...».
Паралельно Хмельницький розпочав переговори і з Туреччиною, куди посольство було направлене ще з-під Львова. Зміст цих переговорів невідомий, але вже через місяць до Стамбула виїхала ще одна делегація. Улітку 1650 року в Суботові гетьман прийняв султанського покойового Осман-агу, а у відповідь відправив до Порти посольство на чолі з полковником Антоном Ждановичем. Усні й письмові перемовини з нею тривали до початку 1651 року, коли до Хмельницького було відправлене посольство з султанським нішамом (грамотою), де йшлося про протекторат, який «дається іншим християнським монархам від моєї [султана] могутньої імперії і буде вам виданий у детальних артикулах і умовах».
Багатовекторна, як би зараз висловились, дипломатія Хмельницького принесла результати і скликаний у лютому 1651 року в Москві Земський собор висловився за розірвання «вічного миру» з королем польським, а в липні Назаретський митрополит Гавриїл привіз гетьману усну обіцянку царської «милості й жалування». У березні наступного року розпочалися переговори про умови можливого союзу, які особливо прискорились після отримання Хмельницьким наприкінці травня 1653 року клейнодів васала Порти — булави, шаблі, бунчука і кафтана. Звістка про це дійшла до Москви 30 червня (20 червня за ст.ст.), а вже 2 липня (22 червня) Олексій Михайлович відіслав Хмельницькому грамоту, в якій повідомляв про своє рішення «Військо Запорозьке з містами і з землями прийняти під государеву високу руку,.. щоб їх не відпустити в підданство турському салтанові або кримському ханові».
Справа вважалась нагальною і у середині жовтня було сформоване повноважне посольство з титулом «про государеві великі діла» на чолі з тверським боярином Василем Васильовичем Бутурліним. На початку листопада воно прибуло до Путивля – тодішнього прикордонного пункту з Україною, де було змушене затриматися до кінця року, очікуючи, доки в Переяславі зберуться полковники з військом. У неділю, 18 (8) січня 1654 року відбулась таємна старшинська рада, а після неї — скликана на міському майдані велика військова рада за участі Переяславського полку гетьманового хрещеника Павла Тетері, загалом близько 200 представників старшини та козацтва, у тому числі дванадцятьох полковників, яка дала згоду перейти під «кріпку руку царя східного».
Рішення Переяславської ради було скріплене присягою Хмельницького і старшини «бути їм з землями і з містами під государевою високою рукою навіки невідступними», а також 122 542 особами чоловічої статі (з них десь 64 тисяч козаків) на території 17 полків Гетьманщини. Підтримати рішення ради відмовились полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, у повному складі Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський полки, деякі міста, серед них — Чорнобиль, а також духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косівим, посилаючись на те, що не було дозволу на те Константинопольського патріарха. Не присягнула московську цареві і Запорізька Січ, однак жодних рішучих протестів проти прийняття присяги не було. До кінця січня вже в Чигирині тривало обговорення умов майбутнього союзу з Москвою, проте за підсумками трьох зустрічей жодного документу укладено не було, і 2 лютого (23 січня) посольство Бутурліна відбуло на батьківщину.
Наступним етапом переговорів став проект договору, який 27 (17) лютого 1654 року посольство, очолюване військовим суддею Самійлом Богдановичем і переяславським полковником Павлом Тетерею, повезло до Москви. 22 (12) березня особисто царю було подано дві чолобитні про розгляд т. зв. «Просительних статтей» з 23-х пунктів і підтвердження давніх прав і вольностей усьому Війську Запорозькому. Під час переговорів у Казьонному приказі з Василем Бутурліним українські посли подали нову редакцію проекту договору з 11 статей, яка 2 квітня (23) березня була схвалена царем Олексієм Михайловичем. Іншою частиною договору між Гетьманщиною і Московською державою стала узагальнююча царська грамота гетьманові і війську Запорозькому на підтвердження досягнутих домовленостей, а також грамоти на підтвердження прав шляхти і гетьманства Богдана Хмельницького, «пожалувані» царем 6 квітня (27 березня) 1654 року.
Згідно з «Березневими статтями» передбачалося збереження існуючої у Козацькій державі форми урядування, її територіального і військово-адмінстративного устрою на чолі з вибірним (пожиттєво) гетьманом, місцевого права, суду, судової, фінансової та фіскальної систем, а також соціально-економічних відносин, що склалися в ході антипольської війни. Царем підтверджувалися всі права й привілеї козацтва, шляхти, духівництва і міщан та незалежність козацького уряду щодо проведення внутрішньої політики. Чисельність козацького реєстру встановлювалася у 60 тисяч осіб, визначалися розміри платні козакам і старшині. Московська держава зобов'язувалася вступити у війну проти Речі Посполитої й надати козацтву допомогу при відбитті можливого нападу Кримського ханства, й на підтвердження серйозності союзу з Москвою у Києві мав бути російський воєвода з 3-тисячним військом, що утримавалось власним коштом. Зі свого боку, український уряд визнавав протекцію царя, погодився щороку виплачувати певну суму податків, втратив право на самостійні дипломатичні відносини з Річчю Посполитою й Османською імперією, а також повинен був інформувати царський уряд про зміст переговорів із посольствами інших держав.
З формальної точки зору «Березневі статті» діяли до 1658 року, коли насупник Богдана Хмельницького Іван Виговський, укладеною з Річчю Посполитою Гадяцьою угодою намагався розірвати відносини з Москвою. Захистити свій намір він не зумів й був усунутий в результаті інспірованого царськими посланцями повстання. За гетьманування сина Богдана Хмельницького Юрія у жовтні 1659 року були укладені т. зв. «Переяславські статті», які змінили політико-правовий статус Гетьманщини з політичної автономії із власним внутрішнім самоуправлінням на жорстко обмежену адміністративну автономію без права зовнішньо-політичних зносин. Вони діяли менше року, доки тим же Юрієм Хмельницьким з Річчю Посполитою не був укладений «Слободищенський трактат», що уцілому підтверджував Гадяцький договір Виговського і гарантував автономію українських земель у складі Республіки двох народів.
Остаточно «Березневі статті Богдана Хмельницького» втратили чинність у 1667 році, коли Андрусівською угодою, що завершила Російсько-польську війну 1654-67 років, без участі представників Гетьманщини її територія була поділена по Дніпру і Лівобережжя разом з Києвом відійшло під владу Москвовського царства.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Переяславська рада, 1654
• Гадяцький договір, 1658
• Переяславські статті, 1659
• Слободищенський трактат, 1660
• Ліквідація Гетьманщини, 1764