Ніколає Чаушеску народився 26 січня 1918 року в селянській родині, отримав початкову освіту, працював різноробом. У 1933 році він вступив до Комуністичної спілки молоді, у 1936 році — до лав комуністів. За комуністичну діяльність він двічі заарештовувався і в 1940 році у в'язниці познайомився з Георге Георгіу-Дежем, майбутнім очільником Румунської робітничої партії (РРП) та Державної ради Румунської народної республіки. Завдяки його протекції з 1944 по 1948 рік Чаушеску перебував на високих посадах у Румунській робітничій партії і після нетривалої роботи очільником міністерства сільського господарства та заступником міністра національної оборони, зосередився на партійній роботі, увійшовши до складу ЦК РРП, а в 1954 році став секретарем ЦК РРП.
19 березня 1965 року Георгіу-Деж помер і через три дні на політбюро РРП новим Генеральним секретарем було обрано Ніколає Чаушеску, який став компромісною фігурою, що змогла стати лідером завдяки обіцянкам зберегти статус-кво оточення свого попередника. Ухвалена 21 серпня того ж року нова конституція Румунії констатувала побудову в країні соціалізму, держава отримала назву "Соціалістична республіка Румунія", а РРП була перейменована у Румунську комуністичну партію. Водночас конституція запроваджувала монополію РКП на владу.
Попри обмеження статутом РКП суміщати державну і партійну посаду, у 1967 році Генеральний секретар ЦК РКП Ніколає Чаушеску очолив Державну раду, що була верховним постійнодіючим колективним органом влади в Румунії. Він розпочав загравання з інтелігенцією, декларуючи культурний плюралізм, та поступово усунув від влади впливових соратників.
Незважаючи на перший офіційний візит до Москви, Румунія часів Чаушеску продовжувала займати самостійну позицію у міжнародних справах на фоні лояльності до СРСР і країн "соціалістичного табору". 21 серпня 1968 року Чаушеску засудив інтервенцію країн Варшавського договору до Чехословаччини і закликав румунів бути напоготові для відбиття потенційного нападу, а у 1973 році усупереч консолідованій позиції соцкраїн визнав режим Аугусто Піночета, що за підтримки США повалив у Чилі лояльний до СРСР уряд соціаліста Сальвадора Альєнде.
Політика дистанціювання від СРСР принесла Румунії дивіденди, що дозволили ширше розвивати відносини з капіталістичними країнами та отримати доступ до кредитів МВФ та МБРР. Не останню роль у цьому зіграв і той факт, що Румунія, попри входження до Варшавського пакту, була серед небагатьох соціалістичних країн Східної Європи, де не були розміщені радянські війська.
28 березня 1974 року Конституцію СРР було змінено: відтепер повноваження Державної ради звужувалися на користь новоствореної посади президента держави, який її очолював. 29 березня 1974 року на засіданні Великих національних зборів Ніколає Чаушеску був обраний президентом Румунії, чим фактично завершив оформлення власної диктатури, до 1989 року щоп'ять років переобираючись на найвищий державний пост.
Як президент СРР Чаушеску продовжив курс лавіювання між СРСР і західноєвропейськими країнами у зовнішній політиці, проте економічні труднощі дедалі більше штовхали його у бік Радянського Союзу: ще у 1979 році Румунія засудила введення військ до Афганістану, а вже на початку 1980-х років Чаушеску пропонував ввести війська у Польщу для придушення страйку "Солідарності". При цьому у 1984-у Румунія відмовилась разом з іншими країнами "соціалістичного табору" на чолі з СРСР бойкотувати Олімпійські ігри в Лос-Анжелесі, а роком пізніше Чаушеску піддав різкій критиці політику "перебудови" Михайла Горбачова.
Нераціональний устрій соціалістичної економіки Румунії мав наслідком домінування промисловості над сільським господарством при нехтуванні побутових потреб громадян. Неефективне використання кредитів призвело до зовнішнього боргу у розмірі 10 млрд доларів США станом на 1981 рік, а кроки уряду, здійснені для його повернення, ще більше заганяли економіку Румунії в глухий кут: тотальна переорієнтація на експорт готової продукції обернулася спорожнінням власних крамниць. Життєвий рівень румун погіршувався, черги і дефіцит ставали нормою життя. У 1982 році в Румунії було запроваджено нормування продажу товарів першої необхідності. Вичерпавши резерви неконкурентноздатної румунської продукції, країна перейшла до експорту сировини. Високий демографічний ріст не супроводжувався інвестиціями в соціальну сферу, а волюнтаристичні проекти на кшталт переоблаштування центру Бухаресту і знесення сіл задля створення агропромислових міст ще більше посилили соціальну напругу й спричинили негативний міжнародний резонанс.
Все це відбувалось на фоні сформованого "культу" Ніколає Чаушеску та його дружини Єлени, фактично — другої особи в державі, найближчі родичі яких займали важливі державні і партійні посади. Румунію руйнували хабарництво і корупція, а прояви нонконформізму придушувалися спецслужбою та військами.
У другій половині 1980-х років країну періодично трусило від страйків шахтарів, робітників, студентів, що свідчило про гостре невдоволення громадян існуючим станом справ. Заворушення, що почались у середині грудня 1989 року в місті Тімішоара, виявились фатальними для режиму Чаушеску: вони поширились на столицю, армія відмовилася брати участь у придушенні антикомуністичних демонстрацій і Ніколає Чаушеску з дружиною були змушені рятуватись втечею з Бухареста. 22 грудня вони були схоплені військовими і через три дні розстріляні в Тирговіште за вироком надзвичайного воєнного трибуналу, який визнав їх винними у збройному виступі проти народу і держави, руйнуванні інститутів влади, геноциді власного народу і підриві національної економіки.
Коментарі
Дивіться також
• Карл Гогенцоллерн — перший король Румунії, 1881
• Саддам Хусейн — президент Іраку, 1979
• Падіння диктатури Чаушеску, 1989