Щоб запобігти морській блокаді з боку союзників Франції, в серпні 1807 року Великобританія здійснила превентивний напад на Данію, піддавши обстрілу Копенгаген і захопивши весь її військовий флот. Її підтримала Швеція, яка претендувала на датські володіння у Скандинавії. Проти виступила Росія, яка після поразки від Франції за умовами Тільзитського мирного договору 1807 року була змушена оголосити Великобританії війну, що мала характер невеликих бойових зіткнень в Атлантичному океані, Середиземному, Адріатичному, Баренцевому і Балтійському морях.
Прагнучи змусити Швецію приєднатись до континентальної блокади, Росія під тиском Наполеона Бонапарта звернулась до Швеції з вимогою закрити балтійські порти для Великобританії, на що отримала відмову короля Густава IV Адольфа, який розраховував на британську допомогу у війні за Норвегію. У відповідь 21 лютого 1808 року без оголошення війни російські війська перейшли шведський кордон і 1 березня зайняли Гельсінгфорс, а 7 березня — Тавастехус (нині — Гямеенлінна) на півдні Фінляндії.
1 квітня 1808 року імператор Олександр I видав декрет «Про підкорення шведської Фінляндії і про приєднання її назавжди до Росії», а 17 червня — маніфест «Про приєднання Фінляндії», в якому назвав фіннів нацією рівною серед рівних на просторах Російської імперії.
Скликані у лютому 1809 року в місті Борго (нині Порвоо) станові законодавчі збори (сейм) дворянства, духівництва, міщан та селян, 29 березня в місцевому кафедральному соборі принесли присягу імператору Олександру I як новому великому князю Фінляднському, який у свою чергу зобов'язався правити із дотриманням місцевої конституції, прийнятої шведським королем Густавом III Гольштейн-Готторпським 21 вересня 1772 року.
Сейм працював до липня і після обговорення питань про податки, грошову одиницю, військо та управлінські органи краю був розпущений.
Невдала війна на два фронти, неурожай 1808 року, що став причиною економічної кризи, і вперта відмова Густава IV скликати парламент для вирішення нагальних внутрішніх і зовніх проблем привели до політичної кризи і 13 березня 1809 року він був арештований та усунутий від влади групою офіцерів-змовників.
Новий король Карл XIII був змушений 17 вересня укласти з Росією мирний договір, яким Швеція підтверджувала втрату Фінлянндії (шести шведських провінцій), Аландських островів і частини Вестро-Ботнії.
Того ж, 1809 року, було проголошено створення Великого князівства Фінляндського котрим на правах особистої унії став правити Олександр I, а безпосереднє урядування здійснював імператорський Фінляндський сенат.
Першим генерал-губернатором Фінляндії став колишній шведський генерал Георг Магнус Спренгтпортен, який ще в 1786 році перейшов на службу Росії і кілька десятиліть виношував плани приєднання до неї східних шведських провінцій. 23 грудня 1811 року до складу Великого князівства Фінляндського було повернуто територію «Старої Фінляндії» з центром у Виборзі, а 12 квітня 1812 року розпорядженням Олександра І столицю Великого князівства Фінляндського перенесли з Або до провінційного Гельсінгфорсу (нині — Гельсинкі).
Політика російського уряду другої половини XIX століття, направлена на обмеження впливу шведської еліти, стала причиною росту фінського націоналізму та державотворчих процесів і, коли після зречення Миколи II в березні 1917 року претендентів на титул Великого князя Фінляндського не знайшлось, парламент Фінляндії проголосив незалежність Великого князівства Фінляндського від Російської імперії, посилаючись на шведський закон про правління 1772 року, який свого часу урочисто підтвердив Олександр I, сходячи на престол Фінляндії.