Іван Виговський був обраний гетьманом Війська Запорозького 6 листопада 1657 року на Корсунській раді за участю делегатів від рядового козацтва, міщан і духовенства, яка підтвердила усунення Юрія Хмельницького від влади до його повноліття. У спадщину Виговському дісталось загострення стосунків з Москвою, особливо після укладення нею в 1656 році сепаратного миру з Польщею і посилення її втручання в українські внутрішні справи. Це спонукало Виговського до пошуку компромісів з Річчю Посполитою, що привело до виникнення антигетьманської опозиції серед частини козацької старшини, яка виступала за воєнно-політичний союз з Московською державою.
Епіцентрами боротьби за владу в Гетьманщині стала Полтавщина і Запоріжжя, де проти Виговського виступили козаки полковника Мартина Пушкаря та кошового отамана Якова Барабаша, підтримані селянською біднотою під проводом полковника Івана Іскри. Після невдалої спроби примиритись із заколотниками, очолювані Іваном Богуном гетьманські війська розгромили їх у червні 1658 року в битві під Полтавою. Розуміючи, що опозиція підтримується Москвою, Виговський радикально змінив зовнішньополітичний вектор і через три місяці уклав з Річчю Посполитою Гадяцьку угоду про утворення третьої складової частини федерації у вигляді Великого князівства Руського, що мало б об'єднати Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства.
Попри те, що в основу досягнутих з Варшавою домовленостей були покладені ідеї «козацьких вольностей» і «віри православної», які були гаслами повстання Богдана Хмельницького, а війська Виговського 7 липня 1659 року завдали нищівної поразки московській армії у Конотопській битві, Лівобережжя охопила нова хвиля антигетьманських виступів. Виговського зрадили близькі соратники ніжинський полковник Василь Золотаренко і переяславський полковник Тиміш Цецюра. З вимогою повернути булаву Юрію Хмельницькому виступив вінницький полковник Іван Сірко. Заколотників підтримали Ромни, Гадяч, Лохвиця та Полтава.
На скликаній у Масловому Ставу (нині — Миронівського району Київської області) козацькій раді Іван Виговський наказав зачитати Гадяцький договір, щоб довести його переваги, однак розуміння не знайшов — у зчиненій бійці були вбиті найближчі соратники гетьмана номінальний переяславський полковник Степан Сулима і його брат Северин та чернігівський граничний коморник (помічник судді) Прокіп Верещака, а сам Виговський заледве врятувався втечею.
Зрештою у середині вересня Виговський передав представникам опозиції полковникам канівському Івану Лизогубу та миргородському Григорію Лісницькому, які прибули до нього, булаву і гетьманські клейноди. Утім, його родину у спокої не залишили. Під тиском Москви за наказом Юрія Хмельницького було схоплено брата колишнього гетьмана Данила Виговського, а потім ще трьох його родичів — троюрідного брата овруцького полковника Василя, двоюрідного брата Юрія та племінника Іллю. Іван Виговський був змушений тікати на Волинь, де з вірними йому людьми став на зимові квартири в межиріччі Горині та Случі. Через Івана Мазепу — на той час «покоєвого дворянина» Яна Казимира, він передав королю й коронному канцлеру листи, в котрих просив допомогти визволити з Чигирина свою дружину і опікуватися його малолітнім сином Остапом, й у лютому 1660 року безуспішно спробував вибити подільського полковника Остапа Гоголя з Могилева.
З волі короля Виговський отримав посаду київського воєводи, формальну на той час, але яка автоматично давала високе звання сенатора Речі Посполитої з усіма його правами і привілеями, й староство у Барі, яким володів і де зрештою й осів. Він не полишив політичного життя, вів дипломатичне листування з Кримським ханством та Османською імперією, активно виступав проти обмеженням сеймом прав «Великого князівства Руського» і його повної ліквідації Слободищенським трактатом 1660 року.
Перехід Юрія Хмельницького на бік Речі Посполитої призвели до розколу Гетьманщини на дві частини, кожна з яких мала свого гетьмана: на Лівобережжі ним був промосковськи налаштований Іван Брюховецький, на Правобережжі — відверто пропольськи орієнтований Павло Моржковський, відомий як Тетеря, одружений з сестрою Виговського.
Узимку 1663/64 року Ян II Казимир здійснив невдалий похід на Лівобережну Україну. Його відступ на Правобережжя супроводжувався походом кошового отамана Івана Сірка. На Брацлавщині запорожців підтримали торговицький сотник Дмитро Сулима та полковник Семен Височан, яких таємно фінансував Іван Виговський, плануючи усунути з гетьманства Павла Тетерю. Повстання козаків, селян і міщан, невдоволених відновленням володільницьких прав шляхти, з Поділля перекинулось на Київщину.
Лише за підтримки татар Павлу Тетері та командуючому коронними військами в Україні полковнику Себастьяну Маховському вдалося втримати Білу Церкву і відтіснити повсталих на південь Київщини. Викритий у зв'язках з ватажками заколотників, Виговський був викликаний Тетерею до Корсуня, де начебто відбувалась нарада польських воєнначальників. За наказом Маховського його заарештували і в ніч проти 27 (17 за ст. ст.) березня 1664 року без суду і слідства розстріляли поблизу села Вільховець (нині Звенигородського району Черкаської області).
Як стверджує Чернігівський літопис, його дружина Олена Стеткевич померла, щойно дізнавшись про смерть чоловіка, й вони обоє нібито були поховані при Хрестовоздвиженському храмі Манявського скиту. За іншими даними Івана Виговського за його заповітом було поховано у Юсиптицькому скиті (нині село Йосиповичі Стрийського району Львівської області). Його могила так і не знайдена.
Що було потім
Через два роки Себастьян Маховський у битві під Браїловим на Поділлі попав у полон до Петра Дорошенка, який на той час був новим гетьманом Правобережжя.
Павло Тетеря, зазнавши у 1665 році поразки від військ повсталих, зрікся булави і переїхав до Варшави. Він дістав звання стольника у Полоцьку та старости брацлавського, ніжинського, чигиринського, проте невдовзі впав у немилість до короля Михайла Вишневецького, був засуджений до вигнання і втік у Молдавію, де певний час жив у Яссах на правах почесного гостя місцевого господаря Георге Дуки. Тетеря домігся зустрічі з османським султаном Мехмедом IV, якого намагався переконати розпочати війну з Річчю Посполитою, але підтримки не знайшов і у квітні 1671 року був отруєний в Адріанаполі (нині Едірне), де його й поховали у місцевій православній церкві.
Коментарі
Дивіться також
• Гетьман Іван Виговський, 1657
• Гадяцький договір, 1658
• Конотопська битва, 1659
• Переяславські статті, 1659
• Помер Петро Дорошенко, 1698
• Помер гетьман Іван Мазепа, 1709
• Помер гетьман Пилип Орлик, 1742
• Смерть отамана Петра Калнишевського, 1803