Війна європейських держав проти революційної Франції завершилась їх фактичною поразкою коли за укладеним 18 жовтня 1797 року Кампо-Формійським договором Першу антифранцузьку коаліцію полишила Австрія, погодившись визнати французький протекторат над Цизальпійською та Лігурійськими республіками в Італії, Іонічними островами і поступилась Південними Нідерландами та рештою володінь Священної Римської імперії на лівобережжі Рейну. Наступного року Франція приєднала Батавську республіку (Північні Нідерланди), Папську область, де була проголошена Римська республіка, Сардинське королівство і перетворила на фактичного васала Швейцарський союз, трансформований у Гельветичну республіку.
Єдиною з європейських держав, яка все ще протистояла Франції, була Великобританія.
Висаджуватись на Британські острови генерал Наполеон Бонапарт не наважився, натомість у липні 1798 року спорядив експедицію в Єгипет, який мав стати плацдармом для захоплення Британської Індії. Попри початковий успіх і взяття Каїру, зі стратегічної точки зору французька кампанія на Близькому Сході виявилась невдалою: не вдалось не лише закріпитись у Сирії, але й було втрачено контроль над Середземним морем, де стала домінувала Британія, яка 1 вересня уклала союз із Османською імперією і та через тиждень оголосила Франції війну. Захоплення французами Мальти і розпуск ордену Св. Іоанна викликали гнів його почесного глави російського імператора Павла — в грудні, отримавши від султана дозвіл на проходження флоту Босфором і Дарданелами, росіянами були захоплені підконтрольні французам Іонічні острови.
На цей час уже півроку тривало формування Другої антифранцузької коаліції. Фактично воно почалось з укладення 19 травня 1798 року договору між Австрією і Неаполітанським королівством, війська якого 26 листопада зайняли Рим, де відновила владу Святого престолу. Прагнучи зміцнити своє положення, 1 грудня неаполітанський король Фердинанд I Бурбон уклав військовий союз із Росією і Великобританією, які у свою чергу 2 січня 1799 року підписали відповідні угоди з Османською імперією. Однак неаполітанську монархію від падіння це не вберегло — вже в кінці січня війська генерала Жана Шампіонне зайняли Рим і Неаполь, де було проголошено Партенопійську республіку.
16 лютого Франція приєднала П'ємонт.
Тим часом у Раштатті поблизу Карлсруе вже понад рік тривала конференція, що мала б напрацювати рішення для мирного договору між Французькою республікою і Священною Римською імперією. Попри це, формально нейтральна Австрія все ж зважилась надати дозвіл на проходження своєю територією російських військ в Італію. Це було розцінено Францією як порушення Кампо-Формійських домовленостей, і 12 березня 1799 року вона оголосила Австрії війну й окупувала Тосканське герцогство, де правили лотаринзькі Габсбурги.
У відповідь імператор Франц II силою розігнав Раштаттську конференцію, рішення якої ним були оголошені недійсними.
У Європі почалась повномасштабна війна.
Франція опинилась у вкрай складній ситуації: війська Наполеона були заблоковані на Близькому Сході, шість недоукомплектованих армій — розкидані по республіках-сателітах, із союзників — лише Іспанія. Тим не менш, до осені їй вдалось зупинити просування австро-російських військ в Швейцарії, австрійських — у Німеччині і відбити спробу висадки в Голландії англо-російського десанту.
Після повернення з Єгипту Наполеон уже як перший консул після перевороту 18 брюмера, що позбавив влади виконавчо слабку Директорію, особисто очолив французьку кампанію в Італії. Його переконлива перемога 14 червня 1800 року в битві при Маренго і Жана-Віктора Моро 3 грудня біля Гогенліндена у Баварії змусили Австрію вийти з війни. За підписаним 9 лютого 1801 року Люневільським договром Священна Римська імперія була змушена визнати Рейн східним кордоном Франції, анексію нею бельгійських провінцій та республіки Батавія і протекторат над Швейцарією, незалежність Лігурійської та Цизальпійської республік.
29 травня Франція уклала мирний договір з Неаполітанським королівством, 6 червня — з Португалією, які закрили порти для британського флоту, 9 жовтня — з Османською імперією, наступного дня — з Росією, яка зобов'язалась вивести свої війська з Республіки семи (іонічних) островів (нині Греція).
Великобританія знову опинилась одна у протистоянні з Францією. Вона саме переживала період політичної кризи у зв'язку із повстанням в Ірландії, яка привела до відставки кабінету Вільяма Пітта-молодшого. Більш поміркований Генрі Аддінгтон, прагнучи відновити торгівлю з континентальною Європою, погодився на мирні переговори і 1 жовтня в Лондоні було укладено попередню англо-французьку угоду. Згідно з її положеннями Великобританія мала повернути більшу частину захоплених нею колоніальних володінь, відновити суверенітет Мальти і Єгипту, вивести свій флот із середземноморських портів, визнати Республіку семи островів. Франція у свою чергу погодилась на відновлення османського суверенітету над Єгиптом і визнання британських прав над раніше голландським Цейлоном та іспанським Тринідадом.
У листопаді англо-французькі премовини продовжились а Ам'єні. Повноважний британський представник Чарльз Корнуолліс скаржився міністру закордонних справ Роберту Дженкінсону на диктат своїх візаві Жозефа Бонапарта і Шарля Талейрана, які постійно змінювали переговорні позиції: «Навіть, якщо ми остаточно погодили якесь питання, нема жодної впевненості, що його не доведеться розглядати знову на наступній зустрічі». У грудні до перемовин приєднався представник Батавської республіки Рутгер Ян Схіммелпенні, у лютому 1802 року — іспанський дипломат Хосе Асара, з вимогами яких французька сторона також особливо не церемонилась.
Найскладнішим виявилось питання про повернення Мальти розпущеному ще в 1798 році ордену Святого Іоанна, суверенітет якої повинен був гарантуватися усіма великими європейськими державами. Переговори зайшли в глухий кут і Лондон був уже готовий їх припинити. Єдине, що утримувало британців від демаршу, — складне обговорення питаннь бюджету, що саме тривало у парламенті, адже перспектива продовження війни могла привести до чергової політичної кризи. Остання спроба порозумітись зайняла п'ять годин, завершившись о 3-й ночі 25 березня 1802 року, в день, коли маркіз Корнуолліс на вимогу уряду мав повертатись до Лондона за будь-яких результатів переговорів.
Ам'єнський договір у більшій свої частині підтвердив положення попередньої мирної угоди. Крім того, Франція погодилась вивести свої сили з Папської держави та Неаполітанського королівства, Британія — повернути острів Менорка Іспанії та Капську область Батавській республіці.
Проте «мирні і дружні наміри сторін», заявлені в преамбулі Ам'єнського договору, так і не були втілені. Обрання Бонапарта президентом Італійської республіки (колишньої Цизальпійської) зі столицею у Мілані і французька окупація у жовтні 1802 року Гельветичної республіки (колишньої Шаейцарії) посилили напругу з Британією, якій перший консул Франції без особливих церемоній відмовив у праві втручатись у політичні питання континентальної Європи. Та у відповідь відмовилась виводити війська з Мальти, Олександрії, Кейптауна і французьких колоній в Індії.
У лютому 1803 року роздратований Наполеон викликав британського посла лорда Чарльза Вітворта, якому не дуже добираючи слів дав зрозуміти, що відмова від виконання Ам'єнської угоди призведе до війни. Британія відповіла блокадою французького узбережжя, Франція, насправді не дуже готова до війни, — демонстративними військовими приготуваннями і форсуванням угоди із США з продажу Луїзіани, яку була не в змозі захистити. Наполеон відмовився навіть обговорювати британську пропозицію орендувати Мальту на 10 років, британський уряд — французьку ініціативу залучити Росію до посередництва у вирішенні спірних питань.
10 травня 1803 року британський посол отримав наказ залишити Париж, якщо протягом трьох діб не буде знайдене дипломатичне вирішення конфлікту. Порозумітись Вітворту із Талейраном не вдалось, і 13 травня він повернувся на батьківщину. Через чотири дні королівський флот затримав усі французькі та голландські торгові кораблі, що перебували у британських портах і територіальних водах, конфіскував їх товар і заарештував корабельні команди. Наступного дня, 18 травня 1803 року, Британія оголосила Франції війну, яка практично неперервно тривала протягом наступних 12 років.
Коментарі
Дивіться також
• Французька кампанія в Єгипті та Сирії, 1798
• Переворот 18 брюмера, 1799
• Битва при Маренго, 1800
• Кінець Священної Римської імперії, 1806
• Тільзитський мирний договір, 1807