Після поразки Барської конфедерації і окупації Речі Посполитої ставленник на польському престолі Станіслав Понятовський і сейм були змушені погодитись з анексією значної частини території країни. Проте це не зупинило її подальший занепад в умовах ослаблених державних інститутів, малочисельної армії і всевладдя магнатів. Спроба Понятовського започаткувати реформи, направлені на запровадження в країні конституційної монархії, котра обмежила б повноваження польського дворянства, була заблокована Росією в 1780 році. Лише через десятиліття, коли Річ Посполита, скориставшись участю Росії у війнах з Османською імперією та Швецією, 29 березня 1790 року уклала з Пруським королівством оборонний союз, новий правовий кодекс, що серед іншого передбачав посилення королівської влади, підзвітність всіх чиновників перед сеймом, контроль за церковними фінансами, наділяв міщан та шляхту рівними політичними правами і покращував правове становище селянства, був винесений на на розгляд т. зв. Чотирирічного сейму і затверджений ним 3 травня 1791 року.
«Найгірша з можливих новин прийшла з Варшави: польський король став майже суверенним», як оцінив нову конституцію фактичний керівник зовнішньої політики Російської імперії Олександр Безбородько, викликала лють імператриці Катерини II, котра розглядала Річ Посполиту як де-факто протекторат. Остерігаючись посилення Речі Посполитої, невдоволення «Конституцією 3 травня» висловила і Пруссія, яка устами міністра закордонних справ Фрідріха Вільгельма фон Шуленбург-Кенерта заявила про розрив раніше укладеного альянсу і відмову підтримувати Річ Посполиту в будь-якій формі, навіть як посередник.
Реформи Понятовського не знайшли підтримки і польських та литовських магнатів, що втратили можливість мати зиск зі слабкості держави, і 14 травня 1791 року в селі Торговиця під Уманню (нині — Кіровоградська область) великий гетьман коронний Францішек Браницький, один із найзаможніших польських магнатів Станіслав Потоцький та польний гетьман коронний Северин Жевуський сформували антиконституційну конфедерацію, яка оглосила Чотирирічний сейм незаконним, його рішення — протиправними і звернулась до російської імператриці з проханням запобігти поширенню «зарази демократичних ідей,... встановлених у Парижі» й «повернути Речі Посполитій свободу і законність».
Виступивши на боці Тарговицької конфедерації, у травні 1792 року Росія окупувала Польщу та Литву, змусила Станіслава Понятовського відступити, і 5 січня 1793 року Пруссія та Росія підписали конвенцію про другий поділ Речі Посполитої, за якою та втрачала половину території. Гродненський Сейм, скликаний влітку 1793 року, відмінив конституцію 3 травня 1791 року, ліквідував Тарговицьку конфедерацію і затвердив чергову анексію польських земель.
Багато високопоставлених офіцерів, котрі вважали капітуляцію короля передчасною, а рішення сейму — державною зрадою, виїхало до Саксонії і в Лейпцігу утворило офіцерську раду, яка почала підготовку до повстання проти російського правління в Польщі. У серпні до неї приєднався і литовський шляхтич Тадеуш Костюшко, 48-річний бригадний генерал американської армії, генерал-лейтенант армії Речі Посполитої, у складі якої він свого часу брав участь у війні проти Росії і Тарговицької конфедерації. Костюшко кілька разів таємно відвідував Польщу, де зустрічався з офіцерами і політиками у пошуках союзників, проте особливої підтримки не знайшов, як не знайшов її і у революційній Франції, яку він намагався зацікавити перспективами проголошення у Польщі республіки і війною з монархічними Росією, Австрією та Пруссією.
Тим часом, виношуючи плани скорочення удвоє коронної армії та армії Великого князівства Литовського, 21 лютого 1794 року Росія домоглась прийняття Постійною Радою (рада з представників сенату і шляхти з обмеженими законодавчими повноваженнями у питаннях міжнародних стосунків, юстиції, фінансів та військових справ) відповідного рішення в обмін на гарантії надання великого кредиту. Це стало поштовхом до повстання — генерал Антон Мадалинський, відмовившись розформувати підлегле йому військо, 12 березня на чолі Великопольської кавалерійської бригади Національної кавалерії відправився із Остроленки до Кракова.
Згодом до Кракова прибув і Тадеуш Костюшко. Після наради з начальником місцевого військового гарнізону генерал-майором Юзефом Водзицьким 24 березня 1794 року вони удвох відвідали службу в церкві Благовіщення Пресвятої Діви Марії, після якої на площі Ринок за присутності військ і місцевого люду Костюшко виголосив «Акт про повстання», яким частково скасував кріпацтво, надав селянам захист від зловживань землевласників, і, взявши на себе повноваження Верховного Головнокомандувача Національних Збройних Сил, пообіцяв «захищати цілісність і суверенітет Польщі, повернути незалежність нації та зміцнювати загальні свободи».
Під командуванням Костюшко було близько 7 батальйонів, 26 кавалерійських ескадронів, загальною чисельністю біля 2,5 тисяч чоловік, і близько 2 тисяч добровольців з числа місцевих селян, озброєних, здебільшого, косами. З ними він 4 квітня отримав свою першу перемогу, розбивши біля села Рацлавіце тритисячне російське військо. Швидкий успіх дав поштовх поширенню повстання на більшість польських земель, Русь, Литву і Курляндію: 17 квітня повсталі міщани вигнали російські війська з Варшави, а 23 квітня — з Вільно, де були створені тимчасові революційні уряди. Як покарання за дії, що привели до громадянської війни і наступного поділу земель Речі Посполитої були публічно страчені учасники Тарговицької конфедерації: у Вільно — польний гетьман литовський Симон Косаківський, а у Варшаві — його брат єпископ Юзеф Косаківський, великий гетьман коронний Пйотр Ожаровський, суддя Коронного трибуналу Юзеф Анквич і польний гетьман литовський Юзеф Забелло.
Незважаючи на загальний ентузіазм і проголошений 7 травня Поланецький універсал, яким селянам обіцялося особисте звільнення, ситуація з військом повсталих була критичною — на 10 травня, коли на допомогу 9-тисячній російській армії польський кордон перетнуло 17,5 тисяч прусського війська, в рядах повсталих було лише 9 тисяч чоловік і біля 6 тисяч селян-добровольців. 6 червня у битві біля села Щекоцини (70 км від Кракова) армія Костюшка зазнала поразки, він сам був поранений і загинуло два польських генерали, включаючи Юзефа Водзицького. Повсталі були змушені відступити до Варшави, і 15 червня пруссько-російські війська без бою зайняли зайнял Краків.
Хоча 12 серпня капітулювало Вільно, повстання у Великопольщі під командуванням генерала Яна Домбровського змусило прусські і російські війська 6 вересня припинити облогу Варшави, що, однак, не покращило загалом критичну ситуацію повсталих — 17 вересня біля села Крупчиці (нині — Брестська область у Білорусі) і 19 жовтня під Тересполем вони зазнали розгромних поразок від 13-тисячної російської армії під командуванням Олександра Суворова. Перед цим, 10 жовтня, біля Мацейовіце у Мазовії 9-тисячне польське військо під командуванням Костюшко було розбите майже удвічі більшою російською армією, його відступ перетворився на втечу, а сам Костюшко був поранений удруге і попав у полон.
Вранці 4 листопада 1794 року, після масованого артилерійського обстрілу напередодні, об'єднані російські війська розпочали штурм Праги, передмістя Варшави, — погано організована оборона була прорвана і близько 9 години ранку почалось винищення польського гарнізону, грабіж і різанина мирних жителів. Битва, у якій загинуло біля 7 тисяч містян, 13 тисяч повсталих і близько 15 тисяч попало в полон, стала фактично останньою у Польському повстанні 1794 року — 16 листопада біля Радошице наступник Костюшка на посту головнокомандувача генерал-лейтенант Томаш Ваврецький, якому з невеликим підрозділом вдалось врятуватись з-під Варшави, розпустив військо і здався у полон росіянам.
Поразка повстання Костюшка мала фатальні наслідки для Речі Посполитої — 24 жовтня 1795 року Австрія, Прусія і Росія підписали конвенцію про її третій розділ і Польсько-литовська держава на 123 роки припинила своє існування як незалежна країна. На вимогу Катерини II Станіслав Понятовський, який у певний момент навіть намагався увійти до уряду повсталих, проте отримав відмову, 25 листопада був змушений зректися престолу, переїхав до Петербурга, де жив на виділену йому пенсію без права виїжджати за кордон, і помер 12 лютого 1798 року від інсульту.
У листопаді 1796 року, одразу по смерті Катерини II, Тадеуш Костюшко, що два роки утримувався в Петропавлівській фортеці, був звільнений за наказом нового імператора Росії Павла I, приніс йому вірнопіддану присягу і виїхав спочатку до США, а згодом — до Франції. У 1799 році, не вірячи у демократичні наміри Наполеона Бонапарта, він відмовився від командування польськими легіонами у складі французької армії, у 1807-у не підтримав створення Варшавского герцогства під французьким протекторатом, у 1815-у відхилив пропозицію царя Олександра I очолити адміністрацію маріонеткового Царства Польського в складі Російської імперії, вважаючи, що до нього повинні входити всі території Польщі до її першого поділу 1772 року.
Коментарі
Дивіться також
• Перший поділ Польщі, 1772
• Станіслав Понятовський — останній король Польщі, 1764
• Барська конфедерація, 1768
• Другий поділ Польщі, 1793
• Листопадове повстання, 1830
• Незалежність Литви, 1918
• Друга Річ Посполита, 1918