Башкири — тюркський народ з Приаралля, який десь у IX столітті розселився по широких теренах від Волги до Тоболу, переважно на Південному Уралі та прилеглих землях. Після завоювання Іваном IV Грозним Казані у 1552 році більша частина територія їх розселення увійшла до Московського царства, а у XVIII столітті — до складу Російської імперії. Переселенські рухи, в яких взяли участь й українські селяни з Лівобережжя, призвели до витіснення башкир з більшої частини їх етнічних земель, окрім гірських і зауральських теренів, де вони ще у ХIХ столітті здебільшого вели напівкочове господарство, вважаючись окремою становою спільнотою на кшталт козаків. Саме на цих землях розпочалося башкирське державотворення.
Ідейним лідером башкирського руху став історик Ахмет-Закі Валідов (Закі Валіді), який у своєму виступі на Першому всеросійському мусульманському з'їзді в Москві у травні 1917 року озвучив позицію башкирського націоналізму: башкири — окрема нація, яка потребує національно-культурної автономії. Свій перший національний з'їзд, курултай, башкири провели у липні 1917 року в Оренбурзі, де свого часу була розташована канцелярія Башкирсько-мещеряцького війська. На ньому було сформоване національне керівництво — Башкирське центральне шуро (рада), яке очолив колишній соціал-демократ («меншовик») Шаріф Манатов.
Продовженням справи першого курултаю став другий курултай в Уфі у серпні 1917 року, на якому були ухвалені резолюції про прагнення до національно-територіальної автономії башкирських земель та підтримку національно-культурної автономії татарського народу, що свідчило про бажання башкирських націоналістів співпрацювати із татарськими. Башкирське шуро підтримувало й інші національні рухи, зокрема український, і спрямувало двох своїх представників до Ради народів, створеної на З'їзді народів Росії, який у вересні 1917 року у Києві скликала Українська Центральна Рада.
До Жовтневого перевороту башкирські провідники поставилися негативно. Вже 11 листопада Шуро видало Фарман (наказ) №1, в якому проголосило автономію башкирських земель і засудило анархію, що встановилася внаслідок захоплення влади більшовиками. На третьому курултаї, який відбувся в Оренбурзі у грудні 1917 — січні 1918 року, був сформований Башкирський уряд і було задекларовано створення автономного Башкурдістану в межах так званої «Малої Башкирії» — гірських і зауральських теренів Уфимської та Оренбурзької губерній, в яких башкири становили абсолютну більшість населення, з перспективою розширення до «Великої Башкирії» — районів зі значною питомою вагою башкирського населення. Столицею Башкурдістану став Оренбург.
У протиборстві більшовиків і прибічників Тимчасового уряду Башкирський уряд зберігав нейтралітет. Однак у лютому 1918 року пробільшовицький Оренбурзький мусульманський військово-революційний комітет заарештував частину башкирських урядовців, звинувативши їх у підтримці Оренбурзького козачого війська, яке боролося з більшовиками. Башкирський уряд було відновлено через півроку в підконтрольному «білим» Челябінську, й з того часу Башкурдістан ставав союзником різних «білих» урядів — самарського Комуча (Комітету Всеросійських установчих зборів), Тимчасового Сибірського уряду в Омську і Тимчасового Всеросійського уряду («Уфимської директорії»). У серпні башкирський уряд повернувся до Оренбурга, зайнятого оренбурзькими козаками.
У листопаді 1918 року керівництво «білої» Росії виступило проти автономних утворень. 4 листопада Тимчасовий Всеросійський уряд, який через наступ «червоних» переїхав з Уфи до Омська, видав «Грамоту», за якою національні та обласні автономії мали бути ліквідовані. 18 листопада шляхом державного перевороту владу в азійській частині Росії захопив адмірал Олександр Колчак, проголошений «Верховним правителем Росії», й того ж дня видав Положення про тимчасовий державний устрій Росії, яке запроваджувало централізацію цивільної та військової влади. Командування над башкирськими військами перебрав отаман оренбурзьких козаків Олександр Дутов.
З того часу Башкирський уряд почав шукати шлях до союзу з радянською Росією. У січні 1919 року він полишив Оренбург і розмістився у селі Темясово в Башкирському Заураллі. Тоді ж розпочалися перемови з уфимськими більшовиками про перехід Башкурдістану на бік радянської влади. Попри непоступливість тамтешніх більшовиків, башкирську ініціативу підтримали лідери радянської Росії — голова Ради народних комісарів Володимир Ленін і народний комісар у справах національностей Йосип Сталін. 16 лютого керівництво башкирського війська видало наказ про перехід через два дні на бік Червоної армії та входження Башкурдістану до складу радянської Росії. З командуванням 5-ї армії «червоних», яка діяла під Уфою, розуміння було досягнуто, натомість 1-а армія, яка діяла під Оренбургом, взялася роззброювати башкирські загони та грабувати башкирські аули. Під час сутичок «червоноармійці» вбили секретаря Башкирського уряду поета Шайхзаду Бабіча. Через безчинства «червоних» кавалерійська бригада під командуванням Муси Муртазіна у квітні повернулась у лави «білих» і тільки у серпні Ахмет-Закі Валідов зміг повернути кавалеристів до складу Башкирського корпусу і на бік радянської Росії.
7 березня 1919 року представники Башкирського уряду прибули до Москви, де 20 березня була підписана, а 23 березня — опублікована «Угода Російського робітничо-селянського уряду з Башкирським урядом про радянську автономію Башкирії». Відповідно до неї, в межах Малої Башкирії була утворена Автономна Башкирська Радянська Республіка (АБРР) у складі РСФРР на чолі з тимчасовим Башкирським воєнно-революційним комітетом (Башревкомом), який замінив Башкирський уряд, та окремим військом. Столицею Башкирської автономії мало бути село Темясово, але через наступ «білогвардійців» вже у квітні башкирським урядовцям довелося евакуюватись до Саранська. Після повернення «червоних» столицею Башкирії стало місто Стерлітамак, згодом передане до її складу з Уфимської губернії.
Серед причин визнання більшовиками Башкирської автономії можна виокремити «тактичну» і «стратегічну». Перша полягала в тому, що з військового погляду Мала Башкирія займала важливий терен на Південному Уралі, який поєднує Поволжя та Приуралля із Середнім Уралом та Західним Сибіром і саме Поволжя та Приуралля були зонами бойових дій між «червоними» та «білими» від травня 1918-го до липня 1919 року. «Стратегічною» метою більшовиків було поширення соціалістичної (як тоді казали — «соціальної») революції на решту світу — як на капіталістичні держави Західної і Центральної Європи, так і на колонії й напівколонії європейських держав в Азії і Башкирська автономія мала показати світові приклад підтримки більшовиками визвольних рухів поневолених народів Сходу.
«Бонусом» для радянської Росії стало входження до складу Червоної армії окремого Башкирського корпусу, завдяки чому під час Весняного наступу армії Колчака на Волгу в березні-квітні 1919 року одна з ділянок його фронту несподівано для командування виявилася порожньою: Башкирський корпус полишив свої позиції, що не могло не вплинути на половинний успіх наступу, під час якого «колчаківцям», попри стрімке просування, не вдалося вийти на берег Волги і взяти Казань, Самару та Симбірськ (сучасний Ульяновськ). Башкирські військові брали також участь в обороні Петрограда від наступу Північно-Західної армії Миколи Юденича у жовтні 1919 року та в боях зі Збройними силами Півдня Росії Антона Денікіна на теренах України.
Згодом відносини між Москвою і Стерлітамаком почали псуватися через посилення позицій Башкирського обласного комітету РКП(б) і втручання у башкирські справи органів центрального уряду, зокрема організації «Башкирпоміч» і Башкирської надзвичайної комісії (Башкирської ЧК). Справа дійшла до конфлікту, внаслідок якого у січні 1920 року за наказом Башревкому та Башкирської ЧК, яку ревкому вдалося поставити під свій контроль, було заарештовано кілька діячів Башкирського обкому більшовиків. Для залагодження ситуації в березні до Уфи прибула «друга людина» радянської Росії — народний комісар військових і морських справ Лев Троцький. Він скликав нараду, на якій підтримав позицію Башревкому, однак жодного документу ухвалено не було, а вже за два місяці Москва почала наступ на Башкирську автономію.
19 травня 1920 року Всеросійський центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів ухвалили постанову «Про державний устрій Автономної Радянської Башкирської Республіки», до складення якої Башревком не мав жодного стосунку. Постановою запроваджувалося подвійне підпорядкування кількох народних комісаріатів Башкортостану, а Башкирське ЧК переходило в підпорядкування Всеросійській ЧК. На знак незгоди зі зміною курсу Москви щодо Башкортостану, порушення принципу федералізму і досягнутих роком раніше домовленостей 15 червня члени Башревкому полишили Стерлітамак і фактично пішли у відставку. Лідер башкирського руху, який очолював ревком останні п'ять місяців, Ахмет-Закі Валідов назавжди полишив батьківщину і виїхав у Середню Азію, де приєднався до антибільшовицького басмацького руху.
Новий склад Башревкому, призначений Башкирським обласним комітетом РКП(б) і затверджений ЦК РКП(б) та Всеросійським центральним виконавчим комітетом рад, приступив до виконання своїх обов'язків 26 червня 1920 року. На усунення популярних політиків та призначення на значну кількість посад представників інших національностей башкири відповіли антибільшовицькими повстаннями, які вдалось приборкати лише у листопаді, коли республіканське керівництво погодилось призначити на керівні посади впливових башкирських політиків, як комуністів, так і націоналістів, ба навіть провідників повстанців.
Загалом Башкирська республіка була поставлена під контроль комуністичної партії та радянської Росії. Цікаво, що статус Башкортостану був взаємопов'язаним із статусом радянської України: у квітні 1920 року при підготовці постанови «Про державний устрій Автономної Радянської Башкирської Республіки» ЦК РКП(б) вирішив норми її відносин з РСФРР встановити «на основі практики, що склалася на Україні», яка на той час мала формальні ознаки державності та кілька окремих від РСФРР наркоматів (міністерств). Після появи цієї постанови статус Башкирської республіки став прикладом для визначення статусу вже радянської України, яка за тогочасними намірами Кремля мала стати автономією у складі радянської Росії, на кшталт автономної Башкирії. Зрештою, всупереч цьому задуму, формальна незалежність радянської України була визнана за Союзним договором між РСФРР і УСРР від 28 грудня 1920 року.
За зразком Башкирської республіки у травні 1920 року було створено Автономну Татарську Соціалістичну Радянську Республіку, а в наступні роки — й інші автономії у складі РСФРР.
Коментарі
Дивіться також
• Україна — республіка рад, 1917
• Проголошення Кубанської Народної Республіки, 1918
• Радянська Соціалістична Республіка Тавриди, 1918
• Махновська радянська республіка, 1919
• Визнання Росією незалежності УСРР, 1920
• Кримська автономія у складі радянської Росії, 1921
• Створення СРСР, 1923
• Молдавська автономія в складі УСРР, 1924