Мирні переговори між Польщею та Росією почалися в серпні 1920 року в Мінську, де радянська сторона намагалася долучити до них делегації УСРР та Галицької СРР. Однак з кінця серпня польсько-українське військо почало контрнаступ, в ході якого важливу роль відіграли і вояки Української Народної Республіки, що дало їй підстави сподіватись на участь офіційної делегації УНР в польсько-радянських переговорах. На початку вересня уряд УНР звернувся із відповідним меморандумом до польського уряду, який зробив формальну спробу дотриматися укладеної з УНР у квітні 1920 року угоди, і 10 вересня передав цю пропозицію до Москви. Там її цілком очікувано відхилили на підставі того, що, мовляв, незалежна Україна — це УСРР, яка в союзі з РСФРР бере участь у переговорах з Польщею.
Оскільки більшовики заявляли про свою згоду на те, щоб лінія кордону проходила значно східніше лінії Керзона і після серпневих поразок вже не претендували на Східну Галичину, то поляки принципово погодилися на їхню пропозицію щодо УСРР. Таким чином, після перенесення переговорів до Риги, які продовжилися 21 вересня, про участь делегації від Галицької СРР вже не йшлося, натомість представники УСРР деякий час підтримували вимоги Західноукраїнської Народної Республіки, делегація якої на чолі з Костем Левицьким прибула до Мінська та наполягала на вирішення статусу Східної Галичини шляхом проведення референдуму. Однак при ухваленні рішень ці вимоги жодним чином не врахували.
12 жовтня була укладена прелімінарна мирна угода, згідно з умовами якої вже 18 жовтня почало діяти військове перемир'я, а 21 жовтня Головне командування польських військ оголосило про припинення союзницьких відносин з армією УНР. Умови перемир'я, як і засідання різного роду комісій, що почалися після його укладення, спонукали Москву до зміни формального статусу радянської України — у Кремлі відмовилися від вже запланованого входження УСРР до складу РСФРР та укладеним 28 грудня 1920 року «Союзного Робітниче-Селянський договору між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою» нарешті визнали незалежність радянської України.
Аналогічний договір РСФРР уклала з радянською Білорусією, інтереси якої вона формально представляла на переговорах з Польщею.
Головою радянської делегації на переговорах був Адольф Йоффе, у 1919 році — один із керівників радянської України, а представник України Емануїл Квірінг очолив радянську сторону у перемовинах з територіальних питань.
18 березня 1921 року у Ризі розпочалося третє і завершальне пленарне засідання «російсько-українсько-польської мирної конференції». Відкрив його голова польської делегації Ян Домбський, який і став головуючим на урочистому засіданні з приводу підписання «Мирового договору між Україною і Росією з одної сторони й Польщею з другої».
Спочатку трьома мовами було зачитано текст Договору, який складався з 26 статей: Ян Домбський прочитав польською, за ним Адольф Йоффе — російською і Юрій Коцюбинський (в емігрантських «Последних известиях», які видавалися в Ревелі, вказано Емануїла Квірінга) — українською. У такій же послідовності відбулось його урочисте підписання (від України підписались обоє — і Квірінг і Коцюбинський). Промову з цієї нагоди від польської сторони виголосив Домбський, від російсько-української — Йоффе.
Завершилася церемонія офіційним фотографуванням підписантів і привітальним словом французькою міністра закордонних справ Латвії Зіґфріда Меєровича, який свого часу відкривав конференцію в Ризі.
Зміст Договору охоплював різні аспекти — територіальні, правові, культурні, майнові, фінансові тощо. В статті І зазначалося: «Обидві укладаючі Договір сторони оповіщають стан війни між ними припиненим».
У статті ІІ детально описувалася лінія кордону Польщі з РСФРР, БСРР та УСРР, яка з 1923 року стала лінією кордону з СРСР, а в ст. ІІІ йшлося про відмову від будь-яких претензій Росії та України на території на захід від відзначеної у ст. ІІ лінії, і Польщі на користь України та Білорусії від будь-яких прав чи домагань на землі, що знаходяться на схід від цієї лінії.
Далі йшли статті про визнання суверенітету, невтручання у внутрішні справи, про спосіб визначення громадянства та репатріацію тощо. У ст. Х йшлося про амністію за політичні злочини.
Найбільше місця зайняли статті про вирішення майнових питань, в тому числі повернення Польщі належних їй архівів, культурних цінностей, фінансів, майна тощо. Зокрема, у ст. ХІІІ йшлося про те, що внаслідок активної участі земель Польської республіки в господарчому житті колишньої Російської імперії Росія та Україна мають їй виплатити протягом року 30 млн золотих рублів в монетах або зливках. А згідно додатку до ст. ХІV Росія та Україна мали передати Польщі 300 паровозів, 260 пасажирських та 8100 товарних вагонів понад ту кількість ширококолійного залізничного транспорту, яка й так перебувала у Польщі. Можна було передати еквівалент у грошовій формі — 13,149 млн золотих рублів.
Зміст основних 26 статей уточнювався у п'яти додатках (опубліковано чотири з них — з другого по п'ятий). В останній, ХХVI статті Договору йшлося про набуття чинності умов Договору: він мав вступити у дію після ратифікації, яка планувался в тридцятиденний термін, та обміну ратифікаційними грамотами, який мав відбутися в 45-денний термін. Ці умови були дотримані. Зокрема, Всеукраїнський ЦВК ратифікував Договір 17 квітня 1921 року, а обмін ратифікаційними відбувся 30 квітня 1921 року.
Ризький договір формально діяв до 17 вересня 1939 року, коли перед окупацією Західної України і Західної Білорусії його в односторонньому порядку денонсував СРСР.
Коментарі
Дивіться також
• Варшавський договір, 1920
• «Диво на Віслі», 1920
• Падіння Галицької СРР, 1920
• Визнання Росією незалежності УСРР, 1920