Виходець з давнього дворянського бранденбурзького роду Отто фон Бісмарк увійшов у велику політику в 1862 році, коли Пруссія переживала парламентську кризу — за рекомендацією міністра військових справ Альбрехта фон Роона, король Вільгельм I призначив Бісмарка главою уряду, отримавши від нього запевнення у особистій відданості і готовності боротись з парламентом будь-якими методами.
Будучи не обтяженим ідеологічними доктринами і прагматичним політиком, що ставить на перше місце інтереси держави, Бісмарк розумів, що Пруссія може стати сильною європейською державою лише підірвавши роль Австрійської імперії, яка домінувала в Німецькому союзі. З цією метою він всупереч волі парламенту провів військову реформу і скористався конфліктом за герцогства Лауенбург, Шлезвіг і Гольштейн, які стали спільним володінням Пруссії і Австрії після Датської війни 1864 року. Із спровокованої в 1866 році Семитижневої війни Пруссія вийшла переможцем і навколо неї у Північнонімецький союз, федеральним президентом якого став Вільгельм I, об'єднались всі держави, крім Баварії, Вюртемберга, Бадена, Гессен-Дармштадта, Люксембурга, Ліхтенштейна і Австрії.
До 1868 року Бісмарк організував обороні союзи з більшістю німецьких держав, включаючи і південно-німецькі держави, що дало можливість здолати Францію, і 18 січня 1871 року у Дзеркальному залі Версальського палацу Вільгельм І став імператором, що стало символічним актом завершення боротьби за об'єднання всіх німецьких земель (без Австрії) в єдину національну державу, силу якої демонструвало проголошення Німецької імперії у переможеній Франції.
У новій державі Бісмарк обійняв посаду рейхсканцлера та голови Федеральної ради (верхньої палати парламенту) і доклав чимало зусиль для утвердження Німеччини як нової потужної держави — завдяки тривалим дипломатичним зусиллям в 1873 році вона приєдналась до антифранцузького «Союзу імператорів» Австро-Угорщини та Росії, а у 1882-у — до Троїстого союзу з Австро-Угорщиною та Італією.
У внутрішній політиці Бісмарк, спираючись на поміркованих консерваторів та націонал-лібералів, реорганізував армію, ослабив вплив католицької церкви, ввів інститут цивільного шлюбу, запровадив системи страхування від нещасних випадків, медичного, пенсійного страхування та страхування від інвалідності. Після смерті Вільгельма I у 1888 році вплив Бісмарка на політичні процеси став слабнути і після чергового конфлікту з імператором Вільгельмом II, 18 березня 1890 року 75-літній рейхсканцлер подав у відставку, яка була затверджена через два дні.
Коментарі
Дивіться також
• Отто фон Бісмарк — прем'єр-міністр Пруссії, 1862
• Франко-прусська війна, 1870
• Другий Рейх, 1871
• Правила життя Отто фон Бісмарка
• Вільгельм II — останній кайзер Німецької імперії, 1888
• Об'єднання Німеччини, 1990