Незалежність проголошеної 28 жовтня 1918 року «держави чесько-словацької» була підтверджена Сен-Жерменським мирним договором 10 вересня 1919 року, який визначив і кордони Чехословацької республіки, що охоплювала Богемію, Моравію, Чеську і Глучинську Сілезію. За Тріанонським договором, укладеним 4 червня 1920 року, до неї була приєднана більша частина Верхньої Угорщини (Словаччина і західна частина Закарпаття) та північна Мармарощина, а рішенням міжнародної конференції у Спа у липні того ж року — відвойовані у Польщі Тешинська Сілезія та південні частини Орави і Спіша.
Авторитетність засновника і першого президента республіки Томаша Масарика багато в чому сприяла сталому демократичному розвитку Чехословаччини, яка, попри конституційно задекларовану політику формування «чехословацької нації», чехословацьку мову як офіційну і адміністративну унітарність, у 1928 році надала певну самоврядність своїм п'ятьом землям — Богемії, Словаччині, Підкарпатській Русі та Моравії, до якої була приєднана Сілезія, щоб ослабити німецький етнічний чинник.
Знаходячись під постійною загрозою угорського і німецького іредентизму та у поганих стосунках з Польщею, міністр закордонних справ, а з 1935 року — президент, Едвард Бенеш робив ставку на військовий союз з Францією, Радянським Союзом, Румунією та Югославією, проте у вирішальний момент така політика виявилась неефективною: 30 вересня 1938 року при повному ігноруванні позиції Чехословаччини за Мюнхенською угодою між Великобританією, Італією, Німеччиною та Францією до Третього рейху відійшла Судетська область, населена здебільшого «німецькими побратимами». Користуючись ситуацією, територіальні претензії до Чехословаччини вкотре висунула Польща й на початку жовтня окупувала втрачену двадцять років перед тим Тешинську область.
Розчарований подіями, 5 жовтня 1938 року Едвард Бенеш склав з себе повноваження президента і залишив країну. Його наступником став Еміл Гаха.
Під тиском Німеччини фактично безпомічний празький уряд 7 жовтня надав Словаччині автономію, уряд якої очолив лідер Глінківської словацької народної партії Йозеф Тісо. Незважаючи на його близькість до політичних кіл Третього рейху і докладені зусилля, щоб запобігти перегляду кордонів щойно утвореної автономії, 2 листопада Угорщина, яка знайшла у Німеччині та Італії надійних союзників у ревізії рішень Версальського і пов'язаних з ним договорів, що підвели підсумки Першої світової війни, через міжнародний арбітраж у Відні домоглась права приєднати до себе південні частини Словаччини (п'яту частину її території з населенням близько 800 тисяч, 250 тисяч з яких були словаками) та Підкарпатської України.
Попри те, що очолювана Тісо партія своєю програмною метою ставила автономію у межах єдиної з чехами держави, під час свого виступу у новообраній Словацькій асамблеї (парламенті) 21 лютого 1939 року він закликав до подальшої розбудови словацької державності, що на його думку мало стати відповіддю на невиконання центральним урядом «економічних та екзистенціальних вимог словаків» і кризу, в якій опинилась Друга Чехословацька республіка. Розцінивши його заяву як небезпеку конституційним засадам, 10 березня президент Еміл Гаха усунув Тісо з поста глави уряду, а міста Словаччини почала патрулювати чехословацька армія.
Цей конфлікт Німеччина використала як привід для анексії «решток Чехії»: 13 березня Тісо був запрошений до Берліна, де зустрівся з Адольфом Гітлером і отримав пропозицію негайно проголосити незалежність Словаччини, яку в іншому разі Німеччина «не зможе захистити від неминучого угорського вторгнення».
Не маючи для прийняття такого рішення владних повноважень, Тісо зв'язався з Гахою і попросив скликати спільне засідання парламенту і уряду Словаччини, на якому 14 березня 1939 року виклав умови німецького ультиматуму. Попри деякі вагання, парламентарі одноголосно підтримали проголошення незалежності і того ж дня Йозеф Тісо вдруге очолив словацький уряд. 18 березня у Відні він зустрівся з Адольфом Гітлером для узгодження положень «Угоди про захисні відносини між Німецьким рейхом та Словацькою державою» терміном на 25 років, яка була підписана наступного дня. Попри це, 23 березня, коли німецько-словацька угода набула чинності, Словаччина була атакована з території вже окупованої мадярами Підкарпатської України, і, нездатна оборонятись, у дводенному протистоянні втратила 1697 кв. км території в районі міст Стакчин — Собранце з населенням близько 70 тисяч чоловік.
Перша Словацька республіка була визнана Ватиканом, Великою Британією, Естонією, Італією, Іспанією, Литвою, Маньчжурією, Радянським Союзом, Румунією, Сальвадором, Угорщиною, Хорватією та Швейцарією. Як союзник Третього рейху, вона брала участь у німецькому вторгненні у Польщу у вересні 1939 року, увійшла до Троїстого союзу і під час Німецько-радянської війни її війська діяли на території СРСР у складі Групи армій «Південь».
Своє незалежне існування Словаччина де-факто припинила восени 1944 року, коли була окупована військами Німеччини для придушенння антинацистького повстання, а де-юре — 8 травня 1945 року у день капітуляції свого уряду перед американськими військами в австрійському місті Кремсмюнстер.
Затриманого 6 червня 1945 року у Баварії Йозефа Тісо американська адміністрація видала Чехословаччині і, засуджений за державну зраду, він 18 квітня 1947 року був повішений у Братіславі. У цей час словацькі органи влади вже напрацювали програму рівноправної з чехами участі в оновленій Третій Чехословацькій республіці, яку вдруге очолив Едвард Бенеш, що повернувся з еміграції. Він намагався лавіювати, підтримуючи хитку багатопартійну урядову коаліцію за участі комуністів (у Словаччині комуністи програли, але перемогли на парламентських виборах у Чехії), проте не зміг запобігти інспірованому за підтримки СРСР перевороту і 7 червня 1948 року подав у відставку.
Соціалістична Чехословаччина проіснувала до 1990 року. З приходом у владу радикально налаштованих політиків загострились міжнаціональні стосунки, що спочатку проявилось у формальних питаннях як-то назва країни, котра була змінена на Чеська і Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР). Перехід до ринкової економіки, приватизація, курс на «повернення в Європу» зумовили значні економічні трансформації й привели до глибокої економічної кризи і гострих політичних конфліктів між високорозвинутою Чехією та більш відсталою Словаччиною. Вихід із ситуації словацькі політики бачили у незалежності, до проголошення якої закликала Словацька національна Рада, прийнявши 17 липня 1992 року Декларацію про суверенітет Словацької республіки.
Коментарі
Дивіться також
• Аншлюс Австрії, 1938
• Мюнхенська угода, 1938
• Незалежність Карпатської України, 1939
• Розділення Чехословаччини, 1992