Т. зв. «німецьке питання» — геополітична проблема об'єднання всіх або, принаймні, більшості земель, населених німцями, постало після розпаду Священної Римської імперії у 1806 році. На заваді його швидкому вирішенню були поліетнічність володінь Габсбургів і релігійне протистояння протестанської півночі, яка тяжіла до Прусського королівства, та католицького півдня — Австрії і Баварії. Суперництво між ними призвело до двох воєн і появи у 1867 році Північнонімецької конфедерації з центром у Берліні та Автро-Угорської імперії зі столицею у Відні.
Схилити на свій бік Баварію канцлеру Отто фон Бісмарку, який стояв за кермом німецької політики того часу, вдалось після переможної Франко-прусської війни 1870 року, у якій Австро-Угорщина участі не брала, — на карті Європи постала друга Німецька імперія.
Перемогло малонімецьке розв'язання «німецького питання».
Можливість перейти до його великонімецького розв'язання з'явилась по закінченні Першої світової війни, коли на уламках імперії Габсбургів 12 листопада 1918 року була проголошена республіка Німецька Австрія. Окрім історичної Австрії, вона претендувала на населенні переважно німцями території навколо. За прийнятою того ж дня тимчасовою конституцією Німецька Австрія вважала себе «невід'ємною частиною Німецької республіки», тож уже 13 листопада ініціювала переговори про об'єднання, а 15 листопада за підписом канцлера Карла Реннера до президента США Відро Вільсона, що головував на Паризькій мирній конференції, була відправлена телеграма з проханням посприяти процесу об'єднання німців у єдину державу.
Австро-німецькі переговори тривали до літа 1919 року, коли 2 червня з'явився проект мирної угоди, який продемонстрував, що західні союзники виступають проти будь-якого союзу між Німеччиною та Австрією. Після формальної ноти протесту з цього приводу Реннер 10 вересня підписав Сен-Жерменський договір, який виключав будь-які спроби об'єднання двох держав без згоди Ліги Націй, положення, трьома місяцями раніше нав'язане Німеччині Версальською угодою.
17 жовтня Установчі національні збори Німецької Австрії ратифікували Сен-Жерменський договір, який позбавив її судетської і німецької Богемії, Південного Тіролю, Істрії, Трієста, Крайни, Нижньої Штирії і Далмації.
Ще через чотири дні країна змінила офіційну назву на Австрійська Республіка.
Втрата 60% довоєнної території, більшої частини орних земель та промислових регіонів і виходу до моря, відсутність національної ідентичності як об'єднуючого фактора держави були серед причин тривалої суспільно-політичної кризи, з якою Австрія зіштовхнулась у 1920-х роках на фоні перманентного протистояння, у тому числі й збройного, між парамілітарними підрозділами «лівих» і «правих» партій. На початку 1930-х далася в знаки Велика депресія, що докотилась з Америки до Європи і призвела до різкого спаду в економіці.
Країна пережила заколот, путч, диктатуру і чотириденну громадянську війну, доки у липні 1934 року до влади не прийшов християнський соціаліст Курт Шушніг. Як і його вбитий нацистами попередник, він був прихильником авторитарного режиму правління, у якому вбачав єдиний спосіб відстояти незалежність Австрії перед зростаючою загрозою з боку нацистської Німеччини.
Обмежений Сен-Жерменським договором у військових ресурсах, на міжнародній арені Шушніг мав намір і далі спиратись на «політичну і економічну єдність з великим італійським сусідом», однак прорахувався: після труднощів у війні в Абіссінії, яку зброєю і боєприпасами підтримала Німеччина, Беніто Муссоліні був змушений піти на зближення з Третім рейхом, і Австрія залишилась наодинці з прихильниками великонімецького вирішення давньої геополітичної проблеми.
Намагаючись пом'якшити напругу стосунків з Берліном, на початку 1936 року Шушніг погодився на амністію усіх австрійських нацистів-заколотників (загалом 18 648 чоловік, звільнених до кінця року з таборів для інтернованих), окрім 151 найактивніших учасників захоплення резиденції свого попередника і убивства канцлера Енгельберта Дольфуса, і 11 липня підписав австро-німецьку угоду, що в обмін на визнання незалежності Австрії секретним протоколом передбачала її неодмінні консультації з усіх питань зовнішньої політики. Входження двох нацистів до складу кабінету Шушніга мали стати гарантією припинення антиурядового терору їх мілітаризованим крилом.
Спробу реанімувати австро-італійське співробітництво Шушніг здійснив у квітні 1937 року. Однак його зустріч з Муссоліні у Венеції була короткою і безрезультатною — дуче не проявив зацікавленості в австрійських справах, пославшись на більш нагальні, іспанські, і недипломатично перервав розмову під приводом напруженого розпорядку дня.
Цього ж року у Німеччині знову повернулись до австрійського питання: т. зв. «Чотирирічний план» створення автаркічної економіки і переозброєння промисловості дав збій. Відповідальний за нього міністр-президент Пруссії Герман Герінг, який доти вважав пріорітетним повернення колоній в Африці, погодився з фюрером, що для самоствердження Німеччини бракує лебенсрауму в Європі. І почати розширення життєвого простору на його думку слід саме з Австрії, багатої на залізо, необхідне для виконанням цільових показників з виробництва сталі.
Наступною, як було заявлено Гітлером на конференції 5 листопада у Берліні за участі міністра закордонних справ Константіна фон Нойрата і вищого військового керівництва, мала стати Чехословаччина, без якої надолужити відставання від Франції і Британії видавалось неможливим. Крайній термін, як свідчить стенограма присутнього на конференції військового ад'ютанта фюрера полковника Фрідріха Госбаха, — 1943 рік. Схоже, Гітлер з огляду на «європейські чинники» прагнув уникнути війни і знайти мирне рішення, сподіваючись на захоплення влади місцевими нацистами без сторонньої допомоги, як це свого часу вдалось йому самому в часи Веймарської республіки.
Привід посилити тиск на Австрію з'явився у січні 1938 року, коли поліція здійснила наліт на віденський штаб нацистської партії, де виявила зброю і документи, що свідчили про підготовку до путчу.
Вже 12 лютого Шушніг був змушений прибути на переговори в баварську ставку Гітлера Бергхоф. Власне, переговорів, як таких, не було. «Австрія нічого не зробила, щоб допомогти німецькій справі. Вся її історія — один неперервний акт зради раси. Так було в минулому, так є і зараз. Сьогодні це історичне протистояння має бути вирішене давно назрілим чином» — під час тривалого монологу заявив фюрер. Він погрожував вторгненням Вермахту і зажадав розширення представництва «справжніх німців» в австрійському уряді, відставки з поста начальника австрійського генштабу фельдмаршал-лейтенанта Альфреда Янса, якого слід було замінити пронімецьки налаштованим генералом Францем Беме, й зняття заборони на політичну діяльність нацистів.
На прийняття ультиматуму відводилось три дні.
Принижений Шушніг, відмовившись від вечері, того ж дня повернувся в Австрію.
До 17 лютого всі вимоги Німеччини були виконані.
20 лютого виступ Гітлера у Рейхстазі вперше у прямому ефірі транлювала віденська радіокомпанія RAVAG, доти активно використовувана для розвінчування німецьких пропагандистських передач з Мюнхена. Фюрер апелював до німців Австрії і Чехословаччини: «Рейх більше не буде миритись із пригнобленням німців за кордоном».
Зі звернення до «німецьких співвітчизників» розпочав того ж дня свій перший виступ по національному радіо і новий міністр громадської безпеки Австрії Артур Зейсс-Інкварт. Між ним і Шушнігом розпочалось неприховане протистояння. Розуміючи критичність ситуації, 24 лютого канцлер звернувся до нації із патріотичною промовою, яку закінчив словами: «Стоїмо на смерть! Червоний-білий-червоний! Австрія!».
Провівши двотижневу активну пропагандистську кампанію з мобілізації всіх «лояльних австрійців», 9 березня Шушніг одноосібно, без згоди уряду, оголосив про намір провести ближчої неділі, 13 березня, плебісцит з питання незалежності. Підведення його результатів мали здійснювати члени очолюваної Шушнігом партії Вітчизняний фронт, бюлетні містили надрукований відбиток «Так» на питання чи хочуть громадяни «вільної, німецької, незалежної, соціальної, християнської та об'єднаної Австрії», державні службовці мали голосувати на день раніше за інших і відкрито передати свої бюлетні до лічильної комісії.
10 березня Зейсс-Інкварт, не криючись, почав озброювати штурмові загони. У Німеччині віддали наказ привести у бойову готовність 8-у армію. Наступного дня Герінг взяв на себе керівництво підготовкою до «аншлюсу» Австрії. Телефоном він зажадав від Шушніга передати владу Сейс-Інкварту, за його вказівкою австрійські націонал-соціалісти вдерлись у федеральну канцелярію, де зайняли сходи, коридори та кабінети, і нібито для захисту взяли під охорону федерального президента Вільгельма Мікласа.
Ближче до обіду Шушніг погодився скасувати референдум, нелегітимність якого була усім очевидна.
Однак процес вже був незворотнім. Канцлеру відмовила у підтримці австрійська армія, німецька ж уже стояла на кордоні. І ввечері він оголосив про свою відставку.
Так і незнайшовши бодай когось з поміркованих членів уряду, згодних очолити кабінет, близько півночі президент Вільгельм Міклас привів до присяги канцлера Артура Зейсс-Інкварта.
У цей час у Відні і всіх центрах провінцій австрійськими націонал-соціалістами вже були захоплені будівлі органів влади. На громадських і урядових будівлях майоріли прапори Третього рейху.
Гітлер віддав наказ про реалізацію плану «Отто».
Від імені Зейсс-Інкварта Герінгом була сфабрикована телеграма на адресу уряду Третього рейху з проханням взяти Австрію під збройний захист, і у ніч проти 12 березня кордон перейшли перші німецькі патрулі. За ними рушила 27 дивізія, потім — решта 8-ї армії. Ніхто з 30-тисячної австрійської армії опору не чинив — не пролунало жодного пострілу. 60 тисяч резервістів теж не стали на захист батьківщини.
Військову техніку німці прикрасили прапорцяими і зеленню, щоб надати інтервенції миролюбного вигляду. «Населення бачило, що ми йдемо з мирними намірами, — згодом згадував учасник маршу генерал-лейтенант Гайнц Гудеріан, — і всюди радісно нас зустрічало. На дорогах стояли старі солдати, учасники Першої світової війни, з бойовими орденами на грудях і вітали нас. На кожній зупинці жителі прикрашали наші автомашини, а солдат постачали продуктами. Всюди були рукостискання, обійми, сльози радості».
О 16-30 до Відня літаком прибули німецькі офіційні особи з числа СС і поліції на чолі з рейхсфюрером СС Генріхом Гімлером, щоб взяти під повний контроль австрійську столицю.
Наступного дня, 13 березня 1938 року, австро-німецький кордон у своєму рідному Браунау-на-Інні перетнув Адольф Гітлер. Через чотири години він дістався Лінца, де у готелі «Вайнцингер» прийняв Артура Зейсс-Інкварта. Вони підписали закон «Про возз'єднання Австрії з Німецькою державою» — кожен з канцлерів окремо для своєї країни, згідно з яким Австрія оголошувалася «однією із земель Німеччини». Того ж дня закони були ратифіковані — рішенням уряду Рейху і самим же Зейсс-Інквартом, який після відставки президента Вільгельма Мікласа, що відмовився бути причетним до аншлюсу, зайняв вищу в Австрії посаду.
Після виголошення з балкона ратуші короткої промови про честь «повернути батьківщину імперії» Гітлер рушив до Відня. Дорога до австрійської столиці виявилась довгою — його колоні постійно доводилося зупинятися «через захоплені натовпи народу в кожному селі і кожному населеному пункті».
Так же тріумфально 15 березня на Гельденплац Гітлера вітала і чвертьмільйонна юрба віденців. З балкона Нового замку фюрер всіх німців виголосив промову, після чого прийняв парад німецьких та австрійських військ.
Місцева преса переконувала, що тільки єврейські кола Відня і соціалісти були проти єднання з Третім рейхом. До певної міри це підтвердив проведений 10 квітня плебісцит: 99,08% з тих, хто взяв у ньому участь у Німеччині, і 99,75% в Австрії (при явці 99,59% і 99,71%, відповідно), вітав успішне вирішення «німецької сімейної справи», як назвав аншлюс Герман Герінг.
Хоча дії Німеччини порушили діюче міжнародне право, більшості країн довелось змиритись з доконаним фактом: Франція була зв'язана Локарнськими угодами, що гарантували безпеку її кордонів на Рейні, її союзник Польща — пактом з Німеччиною про ненапад, Італія — Антикомінтернівським пактом, Британія — морською конвенцією і загальною прихильністю до політики умиротворення Третього рейху, вважаючи помилковим повоєнне ігнорування права німців на самовизначення. Єдиною країною, яка подала до Ліги Націй ноту протесту щодо «зовнішньої агресії проти Австрії», була Мексика, однак кулуарні спроби великих країн напрацювати бодай якийсь план колективних дій виявились безрезультатними.
У жовтні 1938 року на території Австрії, тепер вже «Остмарки» («Східної марки»), була проведена адміністративно-територіальна реформа, яка ліквідувала федеральний устрій, у квітні 1939 року — ще одна, яка ліквідувала земельний поділ і підпорядкувала 7 нових рейхсгау напряму Берліну.
Коли ж в ході Другої світової війни східний кордон Німеччини посунувся далеко на схід, етимологічно Східна марка (Східне прикордоння) втратила сенс, і з січня 1942 року територія колишньої Австрії стала офіціно означатись як Альпійські і дунайські рейхсгау.
Що було потім
Німеччина отримала 7 мільйонів нових громадян, австрійський золотий запас у розмірі 200 млн рейхсмарок і промисловий приріст на 4-5%, Вермахт — шість армійських бригад і ще два корпуси з числа розформованого за часів Шушніга хаймвера. Сам Курт Шушніг, що перебував під домашнім арештом, а потім провів 17 місяців у гестапо, у 1941 році був відправлений у концтабір Дахау. По війні він емігрував до США, звідки повернувся в Австрію незадовго до своєї смерті в 1977 році.
Вільгельм Міклас до політики теж не повернувся. По війні відмовився балотуватись у президенти, помер у 1956 році.
Артур Зейсс-Інкварт з травня 1939 року — міністр без портфеля в уряді Німеччини. Після німецької окупації Польщі — заступник генерал-губернатора Ганса Франка, через рік — рейхскомісар окупованих Нідерландів, після самогубства Гітлера, — міністр закордонних справ в уряді Карла Деніца. Трибуналом у Нюрнберзі визнаний винним у плануванні й розпалюванні агресивної війни, страчений 16 жовтня 1946 року.
Австрія проголосила незалежність і денонсувала аншлюс 27 квітня 1945 року. Однак як колишня частина Великонімецького рейху по війні була розчленована на чотири сектори союзниками по антигітлерівській коаліції і під їх фактичним протекторатом перебувала ще десятиліття, доки її нейтральний і позаблоковий статус не отримав міжнародне визнання.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Мюнхенська угода, 1938
• Початок Другої Світової війни, 1939
• Капітуляція Німеччини в Реймсі, 1945
• Незалежність Австрії, 1955