Відверті заклики до тероризму, що почав вважатися найефективнішим засобом досягнення соціальних і політичних змін у Росії, стали лунати майже одразу після воцаріння Олександра ІІ у 1855 році. У гуртках, що з'явились на початку 1860-х років, романтично налаштована молодь дискутувала про "світле майбутнє людства", порушуючи час від часу питання про антиурядовий тероризм.
Після того, як у 1865 році у США в результаті теракту був вбитий президент Авраам Лінкольн, члени революційного гуртка Миколи Ішутіна організували перший замах на царя — 16 (4) квітня 1868 року двоюрідний брат Ішутіна Дмитро Каракозов у Петербурзі стріляв у Олександра ІІ. І хоча той постріл був невдалим, він поклав початок епосі тероризму. Наступного, 1867 року, під час перебування царя у Парижі на Всесвітній виставці у нього стріляв, й також безуспішно, польський емігрант Антон Березовський.
У 1870-х роках акцент у революційній боротьбі змістився на агітаційно-пропагандистську роботу, видання й розповсюдження радикальної літератури. Вважаючи рушійною силою революції селянство, члени т. зв. народницьких організацій у пошуках втраченого зв'язку з "народною правдою" під час "ходіння в народ" вели активну пропаганду соціалізму. Але це не давало бажаних результатів через незнання народниками життя й побуту селян, укладу їх громад й утопічності ідеї сільського общинного самоврядування як основи самобутнього шляху Росії до соціалізму.
Неспроможність народників очолити селянський рух вернула на порядок денний тероризм як радикальний спосіб швидкого повалення існуючого режиму і негайного здійснення ідеалів соціалізму, початок якому 5 лютого (24 січня) 1878 року поклала Віра Засулич, здійснивши замах на петербурзького градоначальника Ф. Трепова. 14 (2) квітня 1879 року ще один член організації "Земля і воля" Олександр Соловйов у Петербурзі втретє, і знову невдало, стріляв у царя Олександра ІІ.
У червні-липні 1879 року "Земля і воля" розпалась на вірний народницькій стратегії "Чорний переділ" і "Народну волю", яка стала на шлях тероризму як засобу примусу влади до демократичних реформ. Зважаючи на попередні невдалі теракти, здійснені одинаками, народовольці вирішили діяти спільно і в листопаді здійснили кілька спроб підриву бомб, закладених під залізницю по маршруту слідування царського поїзда з Криму, однак жодна з них ні під Одесою, ні під Олександрівськом (нині — Запоріжжя) не спрацювала і лише під Москвою вибухом бомби був пошкоджений поїзд з багажем, що супроводжував імператора.
Замах на Олександра ІІ 17 (5) лютого 1880 року здійснив народоволець Степан Халтурін, що був серед робітників, які ремонтували підвали Зимового палацу, — о 6-20 вечора він підірвав закладений напередодні серед будівельних матеріалів динаміт, розраховуючи на те, що цар та його родина в цей час перебуватимуть в їдальні. Проте через перенесення на півгодини початку обіду ніхто з імператорської родини не постраждав, натомість були вбиті та поранені близько 90 солдатів охорони.
Наприкінці 1880 — на початку 1881 року народовольці розробили кілька сценаріїв терористичного акту проти Олександра ІІ та почали підготовку до його здійснення. Їх діяльність не залишилась непоміченою і один за одним були заарештовані члени виконавчого комітету "Народної волі" Олександр Михайлов, Андрій Пресняков та Микола Морозов, а 11 березня (27 лютого) 1881 року арештували одного з керівників організації Андрія Желябова. Виконання терористичного акту взяла на себе його цивільна дружина Софія Перовська.
Згідно із планом, міна була закладена під проїжджою частиною вулиці Мала Садова, де мав проїхати імператорський кортеж, а у випадку, якби вона не спрацювала, то четверо народовольців мали б кинути бомби. Незважаючи на те, що, коли 13 (1) березня 1881 року Олександр ІІ повертався з Манежу до Зимового палацу, він змінив маршрут, терористи встигли перегрупуватись і неподалік Театрального мосту Микола Рисаков за сигналом Перовської кинув бомбу під коней імператорської карети. Попри великий вибух сам цар не постраждав, але коли вийшов, щоб подивитись на затриманого Рисакова, непомічений охороною Гнат Гриневицький, що стояв неподалік, кинув під ноги царю другу бомбу.
Пораненого Олександра ІІ перевезли до Зимового палацу, де він через годину помер, практично одночасно із пораненим власним вибухом Гриневицьким. Новим імператором Росії того ж дня став Олександра ІІІ. 19 березня його батько був похований у Петропавлівському соборі Петербурга.
Після вбивства царя поліція провела масові арешти, "Народна воля" була розгромлена. 7-10 квітня (26-29 березня) 1881 року в Особливому присутствії Сенату, що відав державними злочинами, розглядалась справа про царевбивство. Всі шестеро обвинувачених — Андрій Желябов, Софія Перовська, Микола Кибальчич, Тимофій Михайлов, Микола Рисаков та Геся Гельфман — були визнані винними і засуджені до смертної кари. П'ятьох з них було повішено 15 (3) квітня 1881 року о 9 годині 50 хвилин ранку на петербурзькому іподромі (так званому Семенівському плацу). Гесі Гельфман через вагітність вирок відтермінували до народження дитини, потім замінили його довічною каторгою; вона померла невдовзі після пологів.
Троє з п'ятьох страчених були українцями — син полтавської козачки Желябов, попович Кибальчич і праправнучка останнього українського гетьмана Перовська.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Емський указ Олександра II, 1873
• Вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда, 1914
• Замах на Петра Столипіна, 1911
• Розстріл царської сім'ї, 1918
• Марсельське царевбивство, 1934