Заручившись підтримкою Великобританії, яка в особі Верховного комісара Єгипту Артура Макмагона пообіцяла визнати його королем майбутнього держави на просторах від Синаю до Персії (за виключенням Кувейту, Ємену і узбережжя Сирії), 8 червня 1916 року шериф Мекки Хусейн ібн Алі аль-Хашимі підняв в Аравії антиосманське повстання. 16 червня його 5-тисячне військо захопило місто Джидда і за підтримки флоту Антанти, який встановив контроль над Червоним морем, до кінця вересня взяло під контроль ряд прибережних міст. На хвилі швидкого успіху 30 жовтня меджліс арабських емірів поблизу Мекки проголосив Хусейна королем арабів і затвердив уряд, ключові пости в якому зайняли сини короля: Алі став прем'єр-міністром, Абдалла — міністром закордонних справ, Фейсал — міністром внутрішніх справ.
Однак на заваді планам Хусейна стала укладена півроку перед тим таємна британо-франко-російська угода про розподіл сфер інтересів на Близькому Сході і у Малій Азії, відома як угода Сайкса-Піко, і Хусейн був визнаний королем лише у Хіджазі (аравійському узбережжі Червоного моря). Незважаючи на це, арабське повстання продовжилось і в грудні був захоплений порт Янбу, в січні 1917 року — Мекка, після чого армія повстанців зросла кількаразово, і за підтримки шейха йорданських бедуїнів Ауда ібу Тайі 6 липня було взято останній османський порт на Червоному морі місто Аккаба.
Остання твердиня османів у Аравії — Медина — була захоплена арабами 10 січня 1919 року після тривалої облоги і вже після укладення британо-турецького Мудроського перемир'я, яким Османська імперія припинила свою участь у Першій світовій війні.
Емір Фейсал, син короля Хусейна, війська під командуванням якого 30 вересня 1918 року разом з британською армією увійшли в Дамаск, 1 жовтня створив у Сирії власний уряд, призначивши його главою колишнього османського мера Дамаска генерал-майора Алі Ріда Баша ар-Рікабі. Він сформував органи влади у всіх значущих містах Великої Сирії (нинішніх Сирії, Лівані, Ізраїлі, Палестині і Йорданії), проте вже за тиждень британці заявили претензії на її південну частину (Палестину), а французи — на західну (Ліван), де розмістили свої військові контингенти.
2 липня 1919 року Сирійський національний конгрес, представницький орган арабського населення Великої Сирії, прийняв низку резолюцій із закликом до створення незалежної конституційної монархії на чолі з Фейсалом. Однак усі вони були проігноровані учасниками Паризької мирної конференції попри згоду Фейсала на початок єврейської емірації до Палестини.
26 листопада 1919 року, діючи згідно договору Сайкса-Піко, з Північної Сирії почалось виведення англійських військ, що поклало край сподіванням Фейсала на проголошення незалежної держави, і 20 січня 1920 року, у переддень завершення Паризької конференції, він вимушено погодився на діяльність свого уряду під французьким протекторатом.
Досягнутий компроміс викликав невдоволення арабського населення Сирії і терміново скликаний на чергове засідання Сирійський національний конгрес 8 березня 1920 року проголосив створення незалежного Сирійського королівства на чолі з Фейсалом бін Хусейном бін Алі аль-Хашимі «в її природних межах» від Таврських гір у нинішній Туреччині до Синайської пустелі в Єгипті.
Ці односторонні дії були негайно засуджені Францією, і після підвердження країнами Антанти французького мандату на Сирію конференцією у Сан-Ремо та Лігою Націй 14 травня командувач французькими військами на Близькому Сході генерал Анрі Ґуро зажадав ультимативного складення зброї сирійською армією.
Остерігаючись тривалої кривавої війни, 14 липня Фейсал погодився на капітуляцію, проте його розпорядження було проігнороване міністром оборони Юсуфом аль-Азмі. Очолювані ним війська виступили назустріч французькому експедиційному корпусу і були повністю розбиті 23 липня на підступах до Дамаску, який наступного дня був зайнятий французами практично без опору.
Для спрощення управління Сирією на початку вересня 1920 року генералом Ґуро вона була поділена за національно-релігійним принципом на чотири маріонеткові держави — алавітський Дамаск, переважно християнський Ліван зі столицею у Бейруті, населений друзами Джабаль аль-Друз (сучасна Латакія) і сунітський Алеппо, з якого наступного року був виділений населений переважно турками санджак Александретта. Політичними справами цих територій відав верховний комісар Дамаска, який призначав усіх урядових та місцевих чиновників і відповідав за режим надзвичайного стану, що діяв до 1925 року.
14 травня 1930 року на території Сирії була введена в дію конституція, яка проголошувала країну республікою під протекторатом Франції, але передбачала наявність однопалатного парламенту та вибірного президента.
Спроби курдів у провінції Аль-Джазіра та черкесів, що проживали в районі Голанських висот, домогтись автономії вже після укладення в 1936 році Франко-Сирійського договору про незалежність Сирійської республіки, зазнали невдачі. У 1938 році на території Александретти французами була проголошена Республіка Хатай, після капітуляції Франції через два роки анексована Туреччиною, у 1943 році незалежність отримав Ліван, а у 1946-у — решта території Сирії.
Король Фейсал, який після падіння Сирійського королівства був висланий з країни і оселився у Лондоні, де йому був наданий політичний притулок, у 1921 році зійшов на престол королівства Ірак, утвореного Британією на території трьох колишніх османських вілаєтів у Месопотамії. Через 11 років йому вдалось проголосити незалежність Іраку, яким він правив ще рік до своєї несподіваної смерті 8 вересня 1933 року. Держава його батька проіснувала до 1926 року, коли була завойована еміром Неджда Абдул-Азізом ібн Саудом, і Хусейн бін Алі був змушений емігрувати до Амману (Йорданія), де його син Алі був еміром.
18 вересня 1932 року Хіджаз, Неджд, Джебель-Шаммар та Асір були об'єднані в єдину державу Саудівська Аравія, королем якої через п'ять днів став Абдул-Азізом ібн Сауд.
Коментарі
Дивіться також
• Реза-хан — новий шах Персії, 1925
• Королівство Саудівська Аравія, 1932
• Незалежність Іраку, 1932