За два з половиною роки Великої війни Росія зазнала драматичних змін: промисловий ріст практично зупинився, на 70% знецінився рубль, майже вчетверо зросли ціни, стали буденністю перебої з продовольством і товарами першої необхідності. Армія потерпала від украй неефективного військового і тилового забезпеченням, зазнала невдачі в Пруссії, Галичині і Румунії й була змушена ввідступити з Польщі і Литви, звідки на схід — в основному в столицю — рушили потоки біженців. Хоча до кінця 1916 року контрнаступ Центральних держав на Східному фронті вдалось зупинити, важкі втрати — близько 1,3 мільйона заблих, від 2,5 до 3 мільйонів поранених, зо 3 мільйони полонених і до мільйона жертв серед цивільного населення, звели нанівець патріотичний підйом першого року війни, а в ліберальних колах спричнили категоричне несприйняття одноосібної влади царя Миколи II, який ще й взяв на себе командування армією, і його нездатного опанувати ситуацію уряду, на чолі якого став уже четвертий голова.
Суспільне невдоволення підігрівали чутки про зраду на вищих щаблях влади. Серед підозрюваних — імператриця Олександра Федорівна, якій дорікали її німецьким походженням і близькістю з «антихристом» і «лжепророком» Григорієм Распутіним. Демаршів на адресу государя і його дружини не цурались навіть їх найближчі родичі з матір'ю Миколи II включно. А 2 грудня 1916 року великий князь Павло Олександрович від імені сімейної ради Романових зажадав від свого племінника запровадження в країні конституції.
До початку 1917 року партії і політичні групи якнайширшого спектру були в опозиції до монархії в її абсолютистській формі. У IV Думі виразником цієї позиції було об'єднання поміркованої більшості «Прогресивний блок», що вимагав створення т. зв. «відповідального міністерства», уряду, підзвітного депутатам. Поза парламентом солідарну з ним позицію займав Центральний військово-промисловий комітет (ЦВПК), що координував роботу урядових установ і спілок підприємців, який у січні підтримав проведення загального страйку до річниці Кривавої неділі, а на початку лютого й сам взявся організовувати антиурядову демонстрацію з вимогою негайного усунення самодержавного режиму.
«Насувається катастрофа [...] Буде біда. Убивство Распутіна дало початок якомусь хаосу, якійсь анархії. Всі чекають якогось перевороту. Хто його зробить, де, як, коли — ніхто нічого не знає. Але всі [про нього] говорять і всі чекають» — писав 5 березня (20 лютого) генерал царського охоронного відділення Олександр Спиридович.
Формальним фактором, що спровокував суспільний вибух, стали перебої з постачанням продовольства у Петроград. Дефіциту з ним не було, але чутки про нестачу хліба і намір уряду ввести продуктові картки спричинили постійні черги до крамниць. 6 березня (21 лютого) невдоволений люд став громити вітрини магазинів. Наступного дня свій протест стану справ з продовольством заявили робітники заводів і фабрик столиці, які оголосили загальний страйк.
8 березня (23 лютого) 1917 року з нагоди Дня працівниці у Петрограді під гаслами «Геть війну!», «Геть самодержавство!», «Хліба!» пройшла масштабна демонстрація, до якої приєднались студентська молодь, біженці, дезертири, солдати запасних батальйонів, що чекали відправки на фронт, — загалом десь біля 200 тисяч чоловік. Відбулися перші зіткнення з поліцією і козаками, яких міська влада відправили на придушення заворушень.
Наступного дня протести продовжилися.
Роботу припинило понад чотири сотні підприємств міста, кількість страйкуючих сягнула 300 тисяч осіб. До них приєднались службовці та ремісники.
10 березня (25 лютого) окремі військові частини почали стріляти в демонстрантів.
Цього ж вечора Микола II, отримавши від Голови Ради міністрів князя Миколи Голіцина чергове повідомлення про становище в столиці, віддав командувачу Петроградським округом генералу Сергію Хабалову наказ «рішуче припинити заворушення». Почалися арешти, розквартированим в місті солдатам роздали патрони.
Перенесення царем початку засідань Державної думи з 11 березня (26 лютого) на 14 (1) квітня було сприйняте як її розпуск, і наступного дня загальний страйк переріс у збройне повстання — солдати Павловського полку відкрили вогонь по поліції. Запасні батальйони Волинського, Литовського, Преображенського полків розстріляли своїх командирів і під червоними прапорами вийшли на вулиці міста.
Нечисленні сили, які зберігали вірність режиму, виявилися не в змозі самостійно впоратися з анархією, що охопила столицю, а кілька частин, знятих з фронту для придушення повстання, не зуміли пробитися до міста. У другій половині дня збунтувались Семенівський та Ізмайловський полки, запасний автобронедівізіон. Повсталі розгромили і підпалили Охоронне відділення, зайняли кілька урядових будівель, захопили арсенали, Головпоштамт, телеграф, вокзали, мости, Бутирську тюрму і Петропавлівську фортецю, з яких звільнили політичних в'язнів та заарештованих напередодні протестуючих.
Через заворушення поїзд Миколи II, що прибув зі Ставки у Могилеві, не зміг дістатись Петрограда і його перенаправили у Псков, де знаходився штаб Північного фронту.
До кінця 12 березня (27 лютого) революціонери повністю контролювали столицю.
Надвечір на неофіційному засіданні депутатів, що не підкорилися царському указу про розпуск парламенту, було створено «Тимчасовий комітет для відновлення порядку і для зносин з особами та установами» на чолі з головою Думи октябристом Михайлом Родзянком. Його підтримав великий князь Михайло Олександрович, котрий теж одягнув червоний бант і надіслав своєму старшому брату продиктовану Родзянком телеграму, у якій йшлося, що виходом із «вкрай серйозного» положення може бути лише призначення прем'єром «авторитетного громадського діяча».
Майже одночасно почалось формування Ради робітничих (а згодом і солдатських) депутатів (Петроради), більшість у якій отримали соціалісти. У ніч проти 13 березня (28 лютого) її виконком очолив лідер соціал-демократичної фракції Думи меншовик Микола Чхеїдзе, його заступниками стали меншовик Матвій Скобелєв і есер Олександр Керенський, один з найрадикальніших думських ораторів IV Думи.
У своїй відозві, опублікованій того ж дня у першому випуску своєї газети, Петрорада проголошувала: «Боротьба ще триває, вона повинна бути доведена до кінця. Стара влада повинна бути остаточно скинута, щоб звільнити місце для нового народного управління. У цьому порятунок Росії… Усі разом спільними силами будемо боротися за повне усунення старого уряду і скликання Установчих зборів, обраних на підставі загального, таємного, прямого і рівного виборчого права».
Вже надранок Маріїнінський палац, де засідала Рада міністрів, був зайнятий революційними військами, які надіслав Тимчасовий комітет, щоб, за словами одного з його лідерів Павла Мілюкова, «взяти в свої руки владу, що випадає з рук уряду». Голіцина і більшість міністрів заарештували. Декотрі з них самі прибули в палац — в'язниця у Петропавлівській фортеці видавалась їм безпечнішим місцем, ніж охоплена хаосом столиця.
Близько полудня наказом з Адміралтейства війська, які все ще зберігали вірність царському уряду, були направлені у казарми.
Переворот у Петрограді фактично завершився.
До кінця 14 (1) березня революціонерами було заарештовано командувача військами Московського військового округу і градоначальника міста Йосифа Мрозовського й захоплено всі стратегічні об'єкти — пошту, телеграф, телефон, Кремль, арсенал, вокзали, Охоронне відділення.
Надранок 15 (2) березня Микола II повідомив про свою згоду на формування «відповідального міністерства», але було вже пізно: Родзянка, який дав зрозуміти, що цих поступок імператора для стабілізації ситуації і перемоги у війні вже недостатньо, підтримав начальник штабу Верховного Главнокомандуючого Михайло Алєксєєв, а з його подачі — командуючі майже всіх фронтів. Після тривалих переговорів пізно ввечері Микола II підписав «Акт про зречення» від себе і від імені свого малолітнього сина Олексія на користь свого молодшого брата Михайла Олександровича.
Того ж дня Тимчасовий комітет за погодженням з Петрорадою сформував Тимчасовий уряд, для легітимізації якого вже полковник Микола Романов заднім числом призначив прем'єр-міністром кадета князя Георгія Львова.
Не маючи реальної влади, Михайло Олександрович після переговорів з Родзянко і Мілюковим 16 (3) березня 1917 року спеціальним актом закликав громадян імперії підтримати Тимчасовий уряд і оголосив, що прийме верховну владу лише за рішенням Установчих зборів, які мають вирішити питання про «спосіб правління» державою.
Наступного дня обидва документи — акти про зречення престолу Миколи II та його сина і про неприйняття влади його братом — одночасно були опубліковані в пресі. Глава уряду Львов телеграмою всім військовим і цивільним адміністраціям Росії сповістив про перехід верховної влади в країні до Тимчасового уряду.
21 (8) березня, рівно через місяць після початку Лютневої революції, рішенням виконавчого комітету Петроради колишнього імператора затримали і разом з сім'єю помістили під домашній арешт.
Наступного дня Тимчасовий уряд у складі 12-и міністрів склав присягу перед Правлячим Сенатом, завершивши правове оформлення своєї влади.
Що було потім
Двовладдя Тимчасового уряду і Петроради завершилось у вересні 1917 року, коли після чергової політичної кризи була створена Директорія з п'яти міністрів на чолі з Олександром Керенським, яка проголосила Росію республікою. У відповідь керована більшовиками і лівими есерами Петрорада у ніч на 7 листопада вчинила збройний переворот і захопила владу в країні.
Скликані 18 січня 1918 року в Петрограді Всеросійські Установчі збори не підтримали запропоновані більшовиками програмні документи і наступного дня були розігнані їх воєнізованими загонами. Через п'ять днів III Всеросійський з'їзд рад доручив створеному більшовиками, меншовиками, есерами та соціал-демократами Всеросійському центральному виконавчому комітету підготувати конституцію Російської Радянської Соціалістичної Республіки.
Через півроку колишнього імператора з родиною і його брата Михайла Олександровича більшовики розстріляли.
Після Жовтневого перевороту Михайло Родзянко виїхав на Дон у розташування Добровольчої армії, звідки у 1920 році перебрався у Сербію. Цькувався земляками-емігрантами як «революціонер», терпів нужду, участі в політичній діяльності не брав. Затьмарена новинами про смерть Леніна, його кончина на початку 1924 року мало ким була помічена.
Князь Микола Голіцин залишився у Петрограді, заробляв на прожиття шевською справою і охороною приватних городів. Хоча політикою не займався, був звинувачений більшовиками у контрреволюційній діяльності, тричі заарештовувався, доки його не розстріляли 2 липня 1925 року.
Князь Георгій Львов після Жовтневого перевороту під чужим іменем оселився подалі від столиці, у Тюмені, але теж не уник арешту більшовиками навесні 1918 року. Звільнений до суду під підписку про невиїзд, він зумів дістатись зайнятого повсталим Чехословацьким корпусом Омська, звідти — США, потім — Франції. Останні роки бідував, жив з ремесла і спорадичних приробітків, писав мемуари. Помер 7 березня 1925 року в Парижі.
Микола Чхеїдзе, усунутий з голови виконкому Петроради Левом Троцьким, владу більшовиків не прийняв, виїхав у Закавказзя, був одним з підписантів Декларації незалежності Грузії. Після її окупації Червоною Армією перебрався з родиною до Франції, де оселився на сільській фермі під Парижем, колективно викупленій грузинськими політемігрантами. Жив у злиднях, фактично — упроголодь. Хворий на туберкульоз, 13 червня 1926 року наклав на себе руки.
Коментарі
Дивіться також
• Зречення імператора Миколи II, 1917
• «Квітневі тези» Володимира Леніна, 1917
• Жовтнева революція, 1917
• Розстріл царської сім'ї, 1918
• Листопадова революція у Німеччині, 1918