Підписанням 18 травня (або десь між 21 і 23 травня) 1200 року мирного договору між англійським королем Джоном Безземельним і французьким Філіпом ІІ Августом в нормандському містечку Ле-Гуле завершився перший етап збройного протистояння колишніх союзників за континентальні володіння династії Плантагенетів. За умовами угоди Джон був змушений погодитись на шлюб своєї племінниці Бланки Кастильської з єдиним сином Філіпа ІІ Людовиком і в якості приданого передати графство Евре, землі навколо Вексена (за винятком Лез-Анделі, де розташований Шато-Гайяр) і нормандські замки, якими володів французький король на момент смерті Річарда Левове Серце. Зі свого боку Філіп ІІ визнав Джона за короля і підтвердив його права на всі його континентальні володіння, включаючи Бретань, за які англійський король приніс омаж французькому.
Поза договором залишилась Аквітанія, якою Джон володів як спадкоємець своєї ще живої матері Елеонори.
Мир між Капетингами і Плантагенетами протримався недовго. Приводом до війни став конфлікт між Джоном і родиною Лузіньянів, однією із найзаможніших у Пуату, через одруження 33-річного англійського короля з 13-літньою Ізабеллою Ангулемською, що була заручена із Гуго де Лузіньяном, графом де Ла Марш. Замість того, щоб домовитися з ним про певну форму компенсації, Джон поставився до свого васала демонстративно високомірно, чим спровокував бунт, який придушив силою, розорив замок Дрінкур, що належав Ральфу д'Іссудену, графу д'Е, братові Гуго де Лузіньяна, і закликав мешканців міста Е « заподіяти йому (графу д'Е — Д.К.) якомога більше шкоди».
Отримавши у 1201 році від Лузіньянів скаргу, сеньйор їх сеньйора король Філіп наказав Джону негайно примиритись з його васалами. Однак той на це не зважив. Джон проігнорував і виклик на судове засідання в Париж, призначене на 28 квітня 1202 року, вважаючи, що як герцог Нормандський не зобов'язаний звітувати перед французьким королем. Вже наступного дня Філіп захопив і зруйнував замок Бутаван, а королівська курія, формально засвідчивши відсутність Джона Безземельного, 30 квітня офіційно проголосила конфіскованими всі його ф'єфи, якими він володів як васал короля Франції.
Після цього у лояльності англійському королю негайно відмовив його племінник 13-літній Артур Бретонський, ще донедавна претендент на англійську корону, який приніс омаж Філіпу не лише за Бретань, але й за Анжу і Турень. Він направив війська до Міребо на півдні Нормандії, де перебувала зі своїм двором матір Джона Елеонора Аквітанська, однак його похід виявився вкрай невдалим — заскочений зненацька військами Джона, 1 серпня в полон потрапив і сам Артур і дві сотні його лицарів.
Невдача бретонського союзника змусила Філіпа зупинити успішний наступ у Верхній Нормандії. Через брак війська — лише десь зо 3 тисячі чоловік — два роки він був змушений обмежитись спорадичними атаками на англійські замки у прикордонні: невеликі руйнував, а великі зміцнював, щоб використати в якості передової бази для подальших операцій.
Джон свій швидкий військовий успіх розвивати не став, віддавши перевагу пишним банкетам і розвагам з молодою дружиною. Не зважав він і на новини про втрату замків: «Нехай [Філіп] робить що хоче. Все, що він захопить, я поверну в один день». Обурені його бездіяльністю дворяни, які прибули з Джоном з Англії, попросили дозволу повернутися на батьківщину, обіцяючи прибути до Нормандії коли їх служба знову знадобиться. Джон не заперечував і дуже швидко залишився з неабияк поріділою свитою.
Зрозумівши, що англійський король їх не захистить, від Джона почала відвертатись і місцева знать. На бік Філіпа перейшов Гуго де Гурне, сеньйор замку Монфор, без жодного опору французам здались Роберт Фіцволтер і Саєр де Квінсі, губернатори стратегічно важливого замку Водрей біля гирла ріки Ер. Вельможі рангом повище — Вільгельм де Роше, Моріс III Краонський, Тібо V з Блейсона, Бернар III Ла-Ферте та Юхель II з Майєна особисто прибули до Парижа, щоб засвідчити свою покору Філіпу.
Не було успіхів у Джона і на дипломатичному фронті — Джону не вдалось ні залучити в якості посередника папу Інокентія III, ні переконати прийняти його бік полоненого Артура, герцога Бретонського, котрий після остаточної відмови, як повідомляє хроніст Роджер Ховеденський, у 1203 році «несподівано зник».
Чутки, які стверджували, що Джон власноруч убив свого племінника, тіло якого скинув у Сену, дали підстави палаті французьких перів заочно засудити його за вбивство, а Філіпу — слушний привід відкинути будь-які англійські пропозиції про примирення. До середини 1203 року єдиною перешкодою на його шляху до підкорення Нормандії, була найпотужніша фортеця герцогства замок Шато-Гайяр, який перегороджував вхід в долину Сени і шлях на Руан.
Оборонні можливості розташованого на високій скелі Шато-Гайяра вражали: три кільця стін, висота яких сягала 9 метрів, товщина — від 2,5 до 3,5 метрів, сухий рів шириною до 9 метрів і глибиною до 12-и по усьому периметру, 5 циліндричних веж з бійницями для лучників, 18-метровий донжон 8-и метрів у внутрішньому діаметрі і з 4-метровими стінами. Потрапити в середину замка можна були лише з південної сторони по вузькому перешийку, який було легко захистити гарнізону з 40 лицарів, 200 лучників і 60 замкових слуг під командою вірного присязі Роджера де Ласі, констебля Честера.
Не маючи жодної можливості зробити хоч найменший пролом в стінах чи підкоп під спеціально укріплений фундамент, у кінці серпня чи на початку вересня 1203 року Філіп ІІ взяв Шато-Гайяр в облогу силами 6-8-тисячної армії, яку очолив особисто. Щоб убезпечитись від несподіваних англійських контратак, були захоплені розташовані недалеко фортеця Пті-Анделі та замок Радпоп і зв'язаними між собою човнами перекрито Сену.
Лише дізнавшись про повне блокування «гнізда, яким пишалася вся Нормандія", як назвав Шато-Гайяр капелан французького короля Гійом Бретонський, Джон Безземельний почав діяти. Однак спроба в кінці жовтня (чи на початку листопада) невеликою флотилією прорвати понтонний міст, одночасно завдавши удар з суходолу в тил французам, зазнав невдачі. Джон вирішив за краще перебратись в Англію і вже 6 грудня був у Портсмуті, де, зустрівшись зі своїми баронами, яких сам же відпустив раніше, звинуватив їх у зраді.
Втеча англійського короля, що полишив напризволяще своїх підданих, і погроза жорстоко розправитись з усіма непокірними дала змогу Філіпу примусити нормандську знать до пермир'я, за умовами якого французькому королю було передано заручників і дано згоду визнати його зверхність, якщо протягом року англійський король не відновить свій суверенітет над Нормандією.
Тим часом біля Шато-Гайяра тривали роботи по укріпленню французьких позицій: щоб убезпечитись від раптового повернення англійської армії, на лівому березі Сени був викопаний глибокий круговий рів, вздовж якого насипали подвійний земляний вал, захищений дерев'яним частоколом.
У лютому 1204 року позбавлений постачання Шато-Гайяр став відчувати продовольчу скруту і з замку вигнали зо півтисячі жінок, дітей і людей похилого віку. Але облогові роботи не зупинились — знаючи, що у гарнізону ще є значні продовольчі запаси, Філіп, «нетерплячий в своєму серці», наказав від розташованого поблизу плато «провести насипну дорогу, щоб вирівняти землю до самого рову перед вежею... А щоб дротики, списи і стріли, з силою кинуті з висоти стін замку, не ранили працюючих, які постійно перебували під вогнем ворога, між ними і стіною замка були побудовані огорожі середньої висоти, з'єднані гнучкою вербою , які захищали робітників, відштовхуючи від себе ворожі стріли. З іншого боку будують вежі з дерев і молодих дубів ... і всі ці вежі, споруджені за допомогою неймовірних зусиль, підносяться в повітря на такій висоті, що протилежна замкова стіна журиться про те, що знаходиться далеко внизу під ними …».
Під захистом однієї з таких конструкцій, захищеної залізними пластинами, яку пересували на колесах, французи зуміли засипати замковий рів і 6 березня 1204 року підірвати одну з веж замку. Однак розпочатий штурм зазнав невдачі — драбини виявились надто короткі, англійці відбились, закидавши штурмуючих каміння і щільно обстрілюючи їх з луків і арбалетів. Тоді «наповнені відвагою, наші люди за допомогою своїх кинджалів і мечів зробили в скелі отвори, чіпляючись за які, вони дісталися до фундаменту вежі. Там, простягнувши руки своїм соратникам, які йшли по їхніх слідах, вони підтягували їх за собою. Використовуючи всі відомі їм способи, вони мінували бічні поверхні і фундамент вежі, постійно прикриваючись щитами зі страху, що нескінченні стріли, які летіли на них змусять їх відступити».
Не в змозі протистояти, де Лассі наказав підпалити передове оборонне укріплення і відступити у другий пояс захисних стін. Французів це не зупинило — вони прорвавлись крізь палаючі стіни і лицар на ім'я Кадо першим підняв свій прапор на зруйнованій вежі Шато-Гайяру.
У цей час з правого боку по каналізаційному жолобу у замок пробрався загін на чолі з П'єром де Божі, саме тоді, коли рухнула ще одна оборонна вежа. По спущеному ним мосту і крізь пролам у стіні французи настільки швидко увірвалися у внутрішні укріплення, що вцілілі 180 англійських воїнів навіть не встигли сховатися в донжоні. Вони ще певний час чинили опір і майже всі полягли. У полон були взяті лише Роджер де Ласі з невеликою групою вцілілих захисників замку, відпущений під чесне слово виплатити тисячу марок враженим його хоробрістю Філіпом.
Падіння Шато-Гайяра відкрило Філіпу ІІ Августу шлях на столицю Нормандського герцогства Руан, який без спротиву здався 24 червня 1204 року. За ним капітулювали Фалез, Донфорн, Кан, Се, Кутанс, Байо, Лізьє і Авранш.
Хранителі нормандських замків у великій тривозі стали посилати гінців до англійського короля, повідомляючи, що опинилися в скрутній ситуації: коли добіжить до кінця річне перемир'я, вони повинні будуть або здатись Філіпу або втратити переданих йому заручників. Джон відповів, що їм не варто чекати від нього допомоги і кожен повинен вчинити так, як вважатиме для себе найкращим. Нормандські дворяни інтерпретувала цю відповідь як мовчазне зречення Джона від герцогства Нормандія і звільнення їх від усіх зобов'язань.
Не зустрічаючи опору, до кінця року Філіп опанував Нормандією, а згодом захопив Турень, Анжу і Пуату (за винятком замків Рошель, Туар і Нер).
Джон сприйняв новини про ці ганебні і катастрофічні втрати з байдужістю. Англійський хроніст Роджер Вендоверський з цього приводу зауважив: «Коли все це розповіли англійському королю, він насолоджувався радощами життя з королевою, в компанії якої він вірив, що володіє всім, що тільки може побажати. Більш того, він відчував впевненість в безмірності багатств, які зібрав, наче цим міг повернути втрачені території».
Кульмінацією франко-англійського протистояння, стала битва при Бувіне в 1214 році, в якій війська Джона Безземельного були наголову розбиті, і Нормандія разом з більшою частиною континентальних володінь Платагенетів стала частиною домена французького короля. Це підштовхнуло до заколоту баронів, які змусили Джона піти на значні поступки, підписавши Велику хартію вольностей.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН