По завершенні т. зв. «Визвольного походу» Червоної Армії восени 1939 року в радянському полоні опинилось десь 450 тисяч поляків, з яких, не рахуючи прикордонників, жандармів, поліцейських, членів територіальних воєнізованих самооборон і цивільних осіб, схоплених зі зброєю, військовослужбовці складали зо чверть мільйона. Утримувати таку кількість людей забракло місць позбавлення волі і матеріальних ресурсів, тож до 18 жовтня більшу частину рядових і молодших командирів з числа жителів окупованих територій Західних Білорусії і України було відпущено по домівках. З 24 жовтня почалась передача Німеччині уродженців центральних польських воєводств та бажаючих переселитись в «сферу німецьких інтересів» згідно із затвердженою три дні перед тим міждержавною угодою. Обмін полоненими і інтернованими, що тривав до 23 листопада, відбувався із видимим дотриманням міжнародних норм: ешелони формувались і етапувались НКВС, але на кордоні німцям передавались представниками наркомату оборони, що мало продемонструвати наче полоненими опікується армія.
Вільно залишити територію СРСР могли також фольксдойче зі щойно захоплених регіонів, яких заарештовувати було заборонено, і німці, звільнені з польського полону.
До кінця року тривала реєстрація польських офіцерів усіх категорій, у тому числі відставників, запасу і медиків, значну частину яких кількома хвилями заарештували за причетність до «контрревоюційних організацій».
На початок 1940 року в радянських таборах для військовополонених перебувало зо 40 тисяч польських громадян: 4543 армійських офіцера (з них 70% — офіцери запасу) утримувались в Козельскому, 4629 (38% офіцерів запасу) — у Старобільскому спецтаборах НКВС, 6,5 тисяч жандармів і поліцейських — в Осташковському, 25 тисяч солдат і унтер-офіцерів працювали на будівництві шосе Новоград-Волинський-Львів і шахтах Криворіжжя.
1 лютого було завершене сдідство щодо утримуваних в Осташковському таборі, шести сотням з яких Особлива нарада при НКВС встигла винести вироки: від 3 до 8 років ув'язнення у таборах ГУЛАГу на Камчатці. Однак через три тижні нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія зупинив відправку засуджених до місць відбуття покарання і розгляд справ Особливою нарадою, яка на той час виносити смертні вироки права не мала, а 22 лютого його 1-й заступник Всеволод Меркулов наказав всіх утримуваних у трьох спецтаборах «колишніх тюремників, розвідників, провокаторів, осадників, судових працівників, поміщиків, торговців і великих власників перевести в тюрми», зазначивши, що «про порядок подальшого розгляду їх справ вказівки будуть дані додатково».
У перших числах березня, імовірно 4-го, але не пізніше 5-го, Берія надіслав Йосифу Сталіну доповідну записку, якою повідомляв, що всі колишні польські офіцери, поліцейські, співробітники розвідувальних органів, члени націоналістичних організацій і партій, які знаходиться у таборах військовополонених НКВС СРСР і в'язницях західних областей України та Білорусії «є заклятими ворогами радянської влади, сповнені ненавистю до радянського ладу, [...] намагаються продовжувати к[онтр]р[еволюційну] роботу, ведуть антирадянську агітацію. Кожен з них тільки і чекає звільнення, щоб мати можливість активно включитися в боротьбу проти радянської влади». Далі він зазначав, що його підлеглими у західних областях України та Білорусії розкрито чимало повстанських організацій, в яких керівну роль відігравали «колишні польські офіцери, поліцейські і жандарми», і, виходячи з того, що «всі вони є закоренілими, невиправними ворогами радянської влади», пропонував розстріляти 14700 військовополонених і 11 тисяч арештованих, розглянувши їх справи «без виклику арештованих і без пред'явлення звинувачення».
Доповідна записка наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії була схвалена секретарем ЦК ВКП(б) Йосифом Сталіним, головою РНК СРСР В'ячеславом Молотовим, його заступниками Климентом Ворошиловим, Анастасом Мікояном і Лазарем Кагановичем, головою президії Верховної ради СРСР Михайлом Калініним. Вона практично без змін лягла в основу затвердженого 5 березня 1940 року відповідного рішення політбюро ВКП(б). Єдиною новацією стала заміна Берії на його заступника Богдана Кобулова, який разом зі Всеволодом Меркуловим і начальником 1-го спецвідділу НКВС СРСР Леонідом Баштаковим мав «в особливому порядку» винести смертні вироки майже 25 тисячам осіб.
Жодного урядової постанови на виконання рішення партійного органу прийнято не було, але до його реалізації перейшли практично одразу. До 15 березня пройшли наради з центральним апаратом НКВС і керівництвом органів внутрішніх справ Смоленської, Калінінської (нині Тверська, РФ), Мінської, Київської, Харківської і Херсонської областей — з метою дотримання суворої секретності у плани було вирішено не посвячувати ні радянське, ні компартійне, ні прокурорське місцеве керівництво. Перші списки на відправку засуджених до розстрілу стали надходити в табори 3 квітня, у тюрми — 20 квітня. Паралельно, 13 квітня, почалась депортація у Казахстан 66 тисяч членів сімей приречених на страту.
Полонених зі Старобільська і Осташкова страчували у внутрішніх тюрмах обласних відділів НКВС Харкова і Калініна, відповідно, у спеціально обладнаних приміщеннях — поодинці ввечері і вночі, полонених з Козельського табору — в Катинському лісі біля Смоленська партіями в денний час.
До 20 травня усі вироки були приведені до виконання.
Розстрілом і похованням страчених займалися тюремні службовці, в тому числі працівники комендантської служби, тюремні охоронці і керівники відповідних обласних управлінь НКВС. Майже сто з них за успішне виконання цього завдання отримали грошову винагороду.
Згідно розсекреченої вже після розпаду СРСР дововідної записки 1959 року тодішнього голови КДБ Олександра Шелепіна голові раді міністрів СРСР Микиті Хрущову, у Катинському лісі поблизу Смоленська було вбито 4421 чоловік з числа утримуваних в Козелецькому таборі, у Харкові — 3820 зі Старобільского, в Калініні (нині Твер) — 6311 з Осташковського, ще 7 305 осіб було знищено у в'язницях Західної України і Білорусії згідно з наказом НКВС СРСР № 00350 від 22 березня 1940 року «Про розвантаження тюрем НКВС УРСР і БРСР», загалом 21 857 чоловік.
З трьох таборів уціліло лише 394 людини (за іншими даними 337: у Старобільському 80, Козельському 206, Осташковському 51), яких у червні доправили в Грязовецький табір (Вологодська область Росії), де утримувались фінські військовополонені. Унукнути страти вдалось здебільшого носіям важливої інформації, завербованим органами НКВС і «особам, яких можна використати для роботи за кордоном». Вижило також 47 осіб, за яких клопотало німецьке посольство, і 19 завдяки проханням литовської місії.
Ще до кінця 1940 року ставлення до колишніх польських військовослужбовців у радянського керівництва кардинально змінилось. У грудні Берія зустрівся з групою полонених польських офіцерів, щоб обговорити можливість створення етнічних підрозділів для потенційної війни з Німеччиною. Тоді було вперше підняте питання про долю кількох десятків тисяч військовополонених. Воно залишилось без відповіді. Як згадують учасники тієї зустрічі, чи то Берія чи Кобулов обмежились фразою «ми зробили помилку», натякнувши, що передали полонених німцям. Нічого не прояснилось і з початком Німецько-радянської війни, коли СРСР встановив дипломатичні стосунки з «лондонським» польським урядом Владислава Сікорського і санкціонував створення на своїй території польської армії як автономної одиниці: призначений її командувачем Владислав Андерс безуспішно намагася «розвіяти страшні чутки про долю пропалих».
Доля польських військовополонених почала прояснятись після взяття німцями Смоленська влітку 1941 року. Про їх страту біля розташованого поблизу села Катинь повідомив радянський військовополонений, згодом окремі поховання людей у польському однострої виявили військовослужбовці Вермахту, що базувались у тому ж районі на схилах Дніпра. Восени 1942 року ця інформація привернула увагу таємної воєнної поліції. Допитаний нею у лютому 1943 року місцевий селянин заявив, що особисто був свідком як навесні 1940 року протягом чотирьох-п’яти тижнів кілька вантажівок на день їздили в Катинський ліс, на той час режимний, охоронюваний НКВС, об'єкт. Його слова підтвердили й інші місцеві жителі.
28 лютого було виявлено перше масове поховання, але ексгумацію спеціальна комісія на чолі з судмедсекспертом професором Герхардом Бутцом з Бреслау (нині Вроцлав, Польща) почала лише через місяць, з першим теплом. До 11 квітня знайшли 160 тіл, біля них — особисті речі, документи, листи, щоденники, банкноти, монети. До відома було поставлене керівництво Рейху. Міністерство пропаганди Йозефа Геббельса не втратило нагоди розгорнути гучну кампанію під гаслом «Нам потрібна правда!»: 13 квітня по радіо було заявлено про виявлені останки 3 тисяч розстріляних офіцерів, до Катинського лісу почали возити британських і американських полонених, поляків зі східних воєводств. Відвідати місце подій дали можливість кореспондентам закордонних і польських видань та групі авторитетних ще з довоєнних часів польських діячів, у тому числі й пов'язаних з Рухом опору.
14 квітня в газеті «Новий кур'єр варшавський» почалась публікація списків знайдених жертв з фотографіями, коментарями і жахливими подробицями.
15 квітня Сікорський уже був на прийомі у Вінстона Чірчілля. Британський прем'єр вимагав не заходити у претензіях до Сталіна надто далеко: «не піддавайтеся на провокацію — німецька пропаганда намагається посіяти ворожнечу між союзниками». Наступного дня радянське інформбюро назвало німецькі повідомлення «мерзенним наклепом», «жахливою вигадкою» і «підлою брехнею», переклавши відповідальність за вбитих на «німецько-фашистських палачів», які влітку 1941 року після відходу радянських військ розстріляли «колишніх польських військовополонених», зайнятих під Смоленськом на будівельних роботах. Через радянського посла у Лондоні польському еміграційному уряду було передане наполегливе прохання публічно засудити гітлерівський злочин у Катині.
Однак Сікорський на застереження не зважив, і 17 квітня польський уряд прийняв рішення звернутись до Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) з проханням надіслати до Катині комісію для проведення незалежного розслідування, і вручити ноту протесту СРСР з вимогою «надати докладні і точні дані про долю [польських] військовополонених і цивільних осіб». Днем раніше до МКЧХ звернулась і Німеччина. Проте через категоричну незгоду СРСР і тиск на Сікорського з боку Британії та США, які застерігали «здійснювати будь-які кроки, які можна було б інтерпретувати як загрозу солідарності союзних держав», польське звернення до МКЧХ зрештою було відкликане.
Це спонукало Німеччину самій ініціювати створення міжнародної комісії фахівців з судової медицини і криміналістики. Її запрошення прийняли лише експерти з 12 союзних з нею країн, а також нейтральної Швейцарії, які з 28 по 30 квітня побували в Катині. Вони оглянули і вивчили вийняті з поховань 982 трупа, провели повний розтин дев'яти з них на свій вибір, опитали свідків з числа місцевих.
Комісія констатувала: всі тіла одягнуті в польську військову форму зимового зразка, смерть настала в результаті одиночного пострілу в потилицю зблизька з короткоствольної зброї кулею калібром не більше 8 мм, руки деяких жертв зв'язані, дехто має поранення чотиригранним багнетом радянського зразка, тіла укладені штабелями у кілька рядів у ямах глибиною порядка 3 метрів, де пролежали щонайменше 3 роки.
Майже одночасно, 29 квітня, до Катині прибула і технічна комісія польського Червоного Хреста на чолі з Маріаном Водзінським, чи не єдина з довоєнних організацій, що діяли на окупованій території Польщі. Її голова Казимеж Скаржинський ще 16 квітня особисто побував у Катині, де, оглянувши три сотні трупів і знайдені документи, прийшов до висновку, що мова йде про масову страту польських офіцерів, яка відбулась у березні-квітні 1940 року, про що негайно повідомив польське підпілля, через яке до Лондона передав свій попередній звіт.
Польська комісія Водзінського працювала незалежно і паралельно з німецькою професора Бутца до початку літа — з настанням спеки з'явились санітарно-епідеміологічні застереження, крім того зі Сходу до Дніпра невпинно наближався фронт.
За німецькою інформацією до 7 червня з семи могил загальною площею 487 км. м (восьму виявили лише 1 червня і дослідили тільки частково) було ексгумовано 4143 тіла (за даними польського Червоного Хреста від 3 червня — 4 433), з яких вдалось ідентифікувати 2815 тіл, з них 2730 — з повним обґрунтуванням: 2 бригадних генерала, 2250 офіцерів різних звань, 156 лікарів і ветеринарів, 406 офіцерів невстановлених чинів, прапорщиків і рядових, одного капелана. Тіла пролежали кілька років в одному і тому ж місці і в тому ж положенні. Майже всі вони були вбиті пострілом в потилицю в упор з пістолета калібру 7,65. За знайденими на місці гільзами, кулями в тілах і одним невикористаним патроном вдалось ідентифікувати набої — німецькі «Geco 7,65 D.», з числа тих, що експортувались в Радянський Союз до 1928 року. Патолого-анатомічні зміни трупів і побічні ознаки — серед іншого, знайдені в могилах документи, листи, довідки, газети, записники і вік висаджених над похованнями соснових деревець, — вказували на те, що страти відбулись у березні, квітні і травні 1940 року.
Тіла усіх загиблих супроводили металічним жетоном з номером і згідно списку перепоховали в шести загальних могилах, бригадних генералів Мечислава Моравинського і Броніслава Богатиревича — поруч, в двох окремих.
Речові докази у дев'яти ящиках відправили до Кракова, звідти, вже згодом, — до Бреслау і далі до Дрездена, де при наближенні Червоної Армії вони були спалені. Вціліли зняті ще в Польщі кілька копій протоколів з описом речових доказів, зразки гільз і мотуззя, якими зв'язувалися руки і накидались на шиї петлі, зразки тканин з трупів і фотографії, таємно вивезені з Катині Водзінським, копії 19 з 22-х щоденників.
Що було потім
«Колосальною політичною бомбою», як це бачилось головному німецькому пропагадисту Йозефу Геббельсу, Катинська справа не стала. Ще 26 квітня 1943 року польському послу в Москві Тадеушу Ромеру було вручено датовану попереднім днем ноту про розрив дипломатичних стосунків з «лондонським» урядом, який звинувачувався у поведінці, що «порушує всі правила і норми у взаєминах двох союзних держав», і «ворожа СРСР наклепницька кампанія», розгорнута навколо розстрілу польських полонених.
4 липня за обставин, до кінця не з'ясованих і досі, в авіакатастрофі поблизу Гібралтару загинув генерал Сікорський. Новий керівник польського уряду Станіслав Миколайчик йти всупереч британським настановам «дбати про живих, а не мертвих» не став.
На початку жовтня 1943 року у зайнятому радянськими військами Смоленську почала працювати спеціальна комісія, очолювана наркомом держбезпеки Всеволодом Меркуловим і заступником наркома внутрішніх справ Сергієм Кругловим. Після проведення нею «попереднього розслідування» 10 січня 1944 року була створена «Спеціальна комісія зі встановлення і розслідування обставин розстрілу німецько-фашистськими загарбниками в Катинському лісі (поблизу Смоленська) військовополонених польських офіцерів» на чолі з головним хірургом Червоної Армії академіком Миколою Бурденком. Вивчивши 925 ексгумованих тіл, вона дійшла висновку, що польські офіцери були розстріляні в серпні-вересні 1941 року німцями, які згодом розкопали могили, щоб вилучити з них усі свідчення, датовані пізніше весни 1940 року. Німецьке перепоховання польських офіцерів, у тому числі і два генеральських, були знищені.
Після встановлення в Польщі комуністичної влади більшість причетних до рослідування в Катині як експертів, так і журналістів, включаючи Казимежа Скаржинського і Маріана Водзінського, через переслідування спецслужбами були змушені таємно залишити батьківщину.
Матеріали комісії Бурденка СРСР включив до розгляду Нюренберзьким трибуналом по категорії «геноцид», але після заслуховування свідків захисту полковника Фрідріха Аренса, на якого покладалась вина за розстріли, і непереконливих показів свідків і експертів з боку звинувачення «Катинську справу» із обвинувального висновку трибуналу вилучили.
У вересні 1951 року на вимогу дев'яти конгресменів польського походження Палата представників США створила спеціальний «Комітет для проведення розслідування та дослідження фактів, доказів та обставин бійні у Катинському лісі» на чолі з демократом Реєм Мадденом. Вивчивши матеріали державного і військового департаментів, а також покази свідків, серед них і очевидця ексгумаційних робіт в час німецької окупації польського журналіста Юзефа Мацкевича, який у віленській газеті «Щоденний вісник» публікував матеріали розслідувань, і капітана Дональда Стюарта, котрого як військовополоненого возили в Катинь, комітет Маддена одноголосно поклав вину на Радянський Союз і дійшов висновку, що всупереч німецьким і радянським твердженням під Смоленськом було вбито лише в'язнів Козелецького табору і в «СРСР є ще мінімум дві Катині». Однак наміри комітету передати результати розслідування до Міжнародного суду ООН підтримки у Білому домі не знайшли.
Свою причетність до рострілів польських військовополонених СРСР офіційно визнав лише 13 квітня 1990 року, коли, бажаючи підтримати авторитет комуністів Польщі напередодні перших вільних виборів у Польщі, Михайло Горбачов передав Войцеху Ярузельському, що перебував з візитом у Москві, етапні списки НКВС з Козельська, Осташкова і Старобільська. Про наявність інших документів було вирішено промовчати і обмежитись загальною констатацією, що «архівні матеріали у своїй сукупності дозволяють зробити висновок про безпосередню відповідальність за злодіяння в Катинському лісі Берії, Меркулова та їх підручних», як про це повідомило ТАРС. Лише після розпаду СРСР, коли т. зв. «Особливий архів ЦК КПРС» перейшов до президента РФ Бориса Єльцина, було вирішено опрлюднити усі пов'язані з Катинню документи і 14 жовтня 1992 року їх копії були передані президенту Польщі Леху Валенсі.
Розсекречені в 2012 році американські документи дають підстави вважати, що і Лондон і Вашингтон ще в роки Другої світової війни були в достатньому обсязі поінформовані про причетність СРСР до розстрілів у Катині, але вирішили за краще не зважати на це з політичних міркувань. Про це свідчать отримані у 1943 році Франкліном Рузвельтом від Вінстона Черчілля матеріали британського розслідування, проведеного послом Великобританії при уряді Польщі у вигнанні Оуеном О'Меллі, — «жахлива і дуже добре написана історія, аж занадто добре», як прокоментував її британський прем'єр, і власне американське розслідування, здійснене на доручення Рузвельта його спеціальним посланцем на Балканах Джорджем Ерлом. Обидва розслідування були засекречені і покладені «під сукно» як суперечливі і непереконливі.
Коментарі
Дивіться також
• Радянська окупація Польщі, 1939
• Корюківські розстріли, 1943
• Хатиньська трагедія, 1943
• Розстріл «банди Берії», 1953
• Авіакатастрофа під Смоленськом, 2010