Кріпацтво відоме з часів Київської Русі та Новгородської республіки, в яких селяни (холопи) обробляли князівську чи державну землю і не мали права залишати її; т. зв. закупи попадали в залежність до землевласника до повного розрахунку з ним і після сплати боргу ставали вільними людьми. З часом в Росії сформувалась помісна система землеволодіння, коли ділянка державної землі передавалась у тимчасове володіння служилим людям; обробляли ці землі вільні селяни, які мали право відмовитись від її обробки. Умови відмови постійно ставали жорсткіші, і в 1649 році за царя Олексія Михайловича Романова була встановленна безстрокова прикріпленість селян до землі (тобто неможливість відмови селянина від обробітку землі) і їх повна залежність від землевласника.
В Угорщині (на Закарпатті) аналогічна система склалась на початку XVI століття, а в Литві та Польщі — у 1543 році. Після об'єднання Литви з Польщею за Люблінською унією українське селянство було повністю закріпачено артикулом короля Генріха Валуа 1573 року і Литовським Статутом 1588 року.
На Гетьманщині перші спроби закріпачити посполитих (вільних) людей були здійснені після 1654 року, коли їм було заборонено продавати землю на свій розсуд; в 1720-х роках за гетьмана Данила Апостола була спроба закріпити посполитих за оброблюваною ними землею, що остаточно відбулось 14 травня 1783 року, коли цариця Катерина ІІ видала указ, за яким кріпацтво було поширене на Лівобережну Україну — поміщик міг продати кріпака, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою і батьків з дітьми. В 1796 році кріпосне право було поширене також на Катеринославську губернію і Таврію.
Хоча на більшій частині території Росії кріпосного права не було (у всіх сибірських, азіатських і далекосхідних губерніях і областях, в козачих областях, на Північному Кавказі, на самому Кавказі, в Закавказзі, у Фінляндії і на Алясці), на середину XVIII століття закріпачені селяни становили 55% населення країни. Перші законодавчі обмеження кріпацтва у Росії відбулись 5 квітня 1797 року, коли імператор Павло І видав маніфест, яким заборонив примушувати селян працювати в неділю та обмежив панщину до щонайбільше 3 днів на тиждень, та 20 лютого 1803 року, коли був виданий указ Олександра I, за яким поміщики отримали право за викуп звільняти кріпаків поодинці і селищами з видачею земельної ділянки.
Проте «Звід законів про стан людей у державі», виданий в 1833 році, став черговим етапом в утвердженні безправ'я кріпаків — ним декларувалося панське право карати своїх дворових людей і селян, розпоряджатися їх особистим життям, в тому числі право дозволяти або забороняти шлюби; поміщик оголошувався власником всього селянського майна.
Революційні події 1848 року в Європі змусили австрійський уряд 7 вересня цього ж року ліквідувати панщину та інші феодальні повинності в усій Австрії, зокрема у Галичині, на Закарпатті й Буковині, і на середину XIX століття Росія залишалась єдиною європейською країною, де використовувалася підневільна праця.
Після поразки Росії у Кримській війні (1853-56 рр.) суспільна думка в країні була вже готова до реформ, які були ініційовані литовськими дворянами, — 20 листопада 1857 року на їх прохання імператор Олександр II видав рескрипт, яким дозволив зайнятися розробкою проектів «про устрій і поліпшення побуту поміщицьких селян» і створення для цих цілей в губерніях спеціальних комітетів. Результатом їх роботи став підписаний Олександром II 3 березня 1861 року "Маніфест про відміну кріпосного права", який був оприлюднений у Москві 18 березня і торкнувся 37% населення країни (23,1 млн чоловік станом на 1858 рік).
За маніфестом Олександра II селяни перестали вважатися кріпаками, отримали деякі громадянські права, а поміщики, які зберігали власність на всі належні їм землі, зобов'язані були надати в користування селянам прибудинкову ділянку і польовий наділ. За це вони виконували на користь поміщика низку повинностей і перебували на становищі «тимчасовозобов'язаних». Лише після викупу наділів селяни ставали їх власниками.
Перехід селян на викуп розтягнувся на десятиліття і представляв для них справжню кабалу, оскільки вони не були в змозі виплачувати належні суми викупу. Розмір недоїмок по викупних платежах постійно збільшувався і до 1902 року загальна сума недоїмок по селянських викупних платежах становила 420% від суми щорічних виплат. Лише в 1906 році, після того як селяни протягом попереднього року спалили близько 15% поміщицьких маєтків в країні, викупні платежі і накопичені недоїмки були скасовані, і «викупні» селяни, нарешті, отримали свободу, обіцяну їм 45 років перед тим.
понад