Війни коаліцій європейських держав спочатку проти революційної, а згодом — наполеонівської, Франції майже неперервно тривали з 1792 року, проте успіху не мали, і за п'ятнадцять років на карті Європи замість республіки з'явилась імперія, яка перекроїла кордони, повалила багатовікові союзи і на окупованих територіях створила «сестринські» держави-сателіти.
Перших військових поразок Наполеон Бонапарт зазнав у 1812 році, коли провів невдалу військову кампанію проти Росії, і наступного року у Піренейській війні з Великобританією. Восени 1813-го він нищівно програв «битву народів» під Лейпцігом, ще через рік — битву під Ланом й розгром 30-31 березня 1814 року на підступах до Парижу визначив його долю: 2 квітня урядом Шарля Талейран-Перигора Наполеон був позбавлений влади, 6 квітня був змушений підписати акт про зречення і за рішенням союзних європейських монархів 20 квітня був висланий з континентальної Франції.
На Ельбу, невеликий острів у Корсиканській протоці, спеціально для нього перетворений на неспадкове князівство, Наполеон прибув 30 травня 1814 року у супроводі 866 чоловік особистого війська, включно з кількома генералами і чотирма членами свого уряду.
Наступні триста днів заслання Наполеон працював над створенням місцевої адміністрації, судової влади і збройних сил під командуванням генерала П'єра Камбронна, уважно стежачи за подіями у Франції, де реставрація Бурбонів, які «нічому не навчилися і нічого не забули», як зауважив Талейран, викликала невдоволення серед всіх верств населення: незважаючи на задекларований намір дотримуватись конституції, Людовик XVIII активно проводив політику дореволюційного режиму, переслідуючи прихильників поваленого імператора і республіки й обмеживши свободу слова. Через повернення дворян-емігрантів утисків зазнало селянство і купецтво, незадоволеними були і наполеонівська придворна знать, яка почувала себе другорядною при новому дворі, й загалом зневажене офіцерство Великої армії, масово звільнене через скорочення армії.
Зважаючи на суспільно-політичну обстановку на батьківщині, жорстке протистояння союзників по колишній антифранцузькій коаліції, які на Віденському конгресі підводили підсумки переможних воєн, і чутки про намір вислати його на Азорські острови, Наполеон Бонапарт вирішив діяти: у ніч проти 26 лютого 1815 року на шести кораблях (три з них військових) у супроводі майже тисячного війська на чолі з генералом Камбронном він відплив з Портоферрайо і о третій дня 1 березня висадився на пляжі Жюан Лазурового берега. Розташований поруч Антіб взяти не вдалось, проте Наполеона радо вітали Канни, як і більшість міст Провансу: наказ не застосовувати силу і маніфести із закликами до французів відновити імперію проклали йому дорогу до роялістського і захищеного чотирма полками Гренобля, який 7 березня без жодного пострілу перейшов на бік колишнього імператора.
Вже 11 березня під Ліоном Наполеон приймав парад дивізій, висланих проти нього Людовиком XVIII, після чого на чолі уже 15-тисячної армії продовжив свій тріумфальний марш на Париж, обіцяючи натовпам прихильних до нього містян конституційну реформу і прямі вибори до нового парламенту відновленої ним 13 березня імперії.
17 березня після нетривалих переговорів на його бік разом із 6-тисячним військом перейшов Мішель Ней, один з маршалів Наполеона, який рік перед тим серед перших зрадив його і який обіцяв королю привезти колишнього імператора у залізній клітці. Вчинок Нея справив сильне враження у столиці, яку у ніч проти 19 березня поспіхом залишив Людовик XVIII з родиною, урядом і найближчим оточенням.
20 березня Наполеон Бонапарт без жодного пострілу увійшов у Париж, де о 9-й вечора в безлюдному палаці Тьюїльрі сформував свій новий уряд: Жозеф Фуше знову став міністром поліції, маршал Луї Даву — генерал-губернатором столиці і воєнним міністром, Арман де Коленкур — міністром закордонних справ, Лазар Карно — міністром внутрішніх справ, Юг-Бернар Маре — секретарем. Через два дні Наполеон підписав обіцяний «Додатковий акт до конституцій Імперії», який ліквідував сенат і надав право законодавчої ініціативи двопалатному парламенту, відмінив цензуру, підтвердив основоположні громадянські свободи і розширив коло вибірних посад. «Додатковий акт» був затверджений на плебісциті, але низька активність громадян показала розділеність країни, Південь і Захід якої виявились нелояльними новій владі.
До глав європейських держав Наполеон звернувся із закликом до миру, однак його повернення до влади було сприйняте вкрай вороже: ще 13 березня, коли Наполеон оголосив про відновлення імперії, країни-учасники Віденського конгресу заявили, що він «поставив себе за межі цивілізованих суспільних відносин», і 25 березня Великобританія, Росія, Австрія та Пруссія сформували Сьому антифранцузьку коаліцію проти «ворога, який зневажив решту світу». Протягом кілької тижнів до неї приєднались Швеція, Нідерланди, Швейцарія і кілька німецьких держав.
Другий прихід Наполеона до влади тривав трохи більше 100 днів. Не зумівши мобілізувати достатньо потужну армію, він вирішив діяти на випередження й розбити армії Сьомої коаліції поодинці, щоб запобігти їх об'єднанню. Розпочавши 16 червня з перемоги над прусськими військами під Ліньї, через два дні французи зазнали нищівної поразки біля Ватерлоо. Повернувшись до столиці, Наполеон зажадав від парламенту надання йому диктаторських повноваженнь для «мобілізації нації на війну з окупантами». Отримавши відмову, ополудні наступного дня він зрікся престолу на користь свого сина Наполеона II і через тиждень виїхав у Гасконь, де після марних спроб відплисти до США 15 липня 1815 року у порту Рошфор здався британцям.
Коментарі
Дивіться також
• Франко-російська війна, 1812
• Зречення Наполеона Бонапарта, 1814
• Перша реставрація французьких Бурбонів, 1814
• Правління 100 днів Наполеона Бонапарта, 1815
• Друге зречення Наполеона Бонапарта, 1815