У перші роки свого існування християни розглядались як послідовники юдейської секти, релігійна практика яких була викликом традиційним римським звичаям — вони відмовлялись відмічати народні свята, не брали участь в культі імператора, публічно критикуючі давні звичаї. Це викликало у суспільстві ворожість та несприйняття, спорадичне переслідування місцевою владою і лише у 125 році імператор Адріан видав рескрипт, яким наказував у випадку причетності християн до злочинів тортурами домагатись відмови від віри, але застерігав від їх переслідування за релігійною ознакою.
На початку III століття, коли їх кількість сягнула 5-10%, серед християн з'явилось достатньо багато заможних і впливових громадян імперії, що призвело до зміни терпимої до них політики: спочатку у 202 році Септимій Север заборонив навернення римських громадян в християнство чи юдаїзм, а в 250 році Децій Траян запровадив державний контроль над релігійним життям країни — загроза страти за відмову продемонструвати лояльність державі поклонінням божествам, що її уособлювали, привела до масового зречення християн і страті багатьох представників її вищого духівництва. За правління Валеріана I переслідування поширились на знатних мирян, що перебували на державній службі, — їх страчували, позбавляли майна і засуджували до принизливих громадських робіт.
Першими постраждали маніхейці, ватажків яких у 302 році за наказом Діоклетіана було спалено живцем, більшість послідовників — страчено або засуджено, а їх майно — конфісковане на користь імператорської скарбниці. Гоніння на них були обгрунтовані в указі, де вчення Мані було оголошене новою релігією, яка на відміну від старих, не може користуватися божественним заступництвом. Такими ж сектантами вважались і християни, які самі традиційно протиставляли себе юдеям, — їх духовенство, що стало респектабельним суспільним інститутом, і державні мужі на високих постах в системі римської влади і армії стали розглядатись як загроза єдності імперії.
На початку лютого 303 року вогонь знищив частину імператорського палацу в Нікомедії. Співправитель Діоклетіана Галерій зумів переконати його, що паліями були християни, які вступили в змову з палацовими євнухами. Незважаючи на те, що винні так і не були знайдені, 23 лютого 303 року Діоклетіан видав наказ зруйнувати християнський храм, який височів на пагорбі навпроти його палацу, спалити знайдені в ньому рукописи і конфіскувати майно. Наступного дня був опублікований його едикт про знищення всіх християнських священних писань, літургійних книг та храмів по всій імперії, позбавлення сенаторів, вершників і декуріонів з числа християн своїх рангів, вільновідпущеників — свободи, і всіх християн — права звертатися до суду.
Однак через суперечки з питань престолонаслідування у тетрархії гоніння на християн привели до громадянської війни — у 306 році і Костянтин, що успадкував північно-західну частину держави, і Максенцій, який захопив владу у південно-західній частині імперії, зупинили дію едиктів Діоклетіана та Галерія, запропонувавши християнам повне відшкодування втраченого в роки гонінь. Їх взаємна боротьба між собою і проти Галерія змусила останнього у 311 році видати т. зв. Нікомедійський едикт, яким дозволялось здійснення християнських обрядів за умови, що віруючі будуть молитись за благополуччя держави та імператора.
Після проголошення 18 версеня 324 року Костянтина єдиним правителем Римської імперії він почав будівництво нової столиці — Нового Риму, — який згодом став носити його ім'я, у 332 році видав едикт про руйнування язичницьких храмів і незадовго до своєї смерті у 337 році приняв християнство.
Коментарі
Дивіться також
• День Святого Валентина, 269
• Тетрархія Діоклетіана, 293
• Міланський едикт, 313
• Заснування Константинополя, 330
• Різдво Христове, 336
• Папська держава, 754
• Розкол християнства, 1054
• Свята інквізиція, 1215
• Паризький суд над Талмудом, 1240