Перший пристрій на водяній парі запатентував 2 липня 1698 року англієць Томас Севері — апарат для відкачування води не мав жодних рухомих частин і був фактично своєрідним термічним сифоном, в якому за рахунок різкого охолодження пари у котлі створювався вакуум. Удосконаливши його таким чином, щоб він міг передавати постійний поступальнй рух і використавши паровий котел із запобіжним клапаном, придуманим французом Дені Папеном, у 1712 році інший англієць, Томас Ньюкомен, створив перший комерційно успішний поршневий паровий двигун потужністю 5 кінських сил.
Незважаючи на її енергозатратність, машина Ньюкомена виявилась надзвичайно вдалою і протягом півстоліття використовувалась в Європі в пристроях для відкачуваня води з шахт. У 1769 році її модернізував шотландець Джеймс Ватт, запропонувавши замість почергового охолодження і нагрівання парового котла використовувати спеціальний циліндр для конденсації пари, що дало можливість втричі зменшити кількість використовуваного для її роботи вугілля.
Наступним етапом у розвитку парових двигунів став пошук їх можливого застосування для приведення в дію заводських механізмів. Це вдалось зробити завдяки запатентованому Ваттом у 1781 році спеціальному ротаційному механізму, призначеному для неперервного перетворення поступального руху в обертальний. Ці два винаходи разом із відцентровим регулятором для стабілізації частоти обертання вихідного вала парової машини багато в чому стали ключовими у промисловій революції наступного століття.
Хоча парова машина Ватта і набула поширення на прядильних і ткацьких фабриках, де використовувалась для приведення в дію верстатів, вона була малопотужною і громіздкою. Її ефективність вдалось покращити інженеру Роберту Тревітіку, що працював на олов'яних шахтах у Західній Англії. Не маючи можливості купити патент Ватта на його конденсатор пари, Тревітік зумів знайти спосіб обійтись без нього — у створеній ним близько 1797 року машині пара випускалась через вертикальну трубу безпосередньо в атмосферу, а використання пари під високим тиском дозволило зменшити розміри і вагу парового котла, збільшивши його продуктивність.
У 1801 році у містечку Камборні, графство Корнуолл, Тревітік збудував півторатонний візок, що приводився в дію паровим двигуном і був здатний розвивати швидкість 14,5 км/год. 24 грудня на ньому шестеро пасажирів були перевезені до сусіднього села, але на третій день випробувань локомотив згорів через перегрів двигуна. Наступнго року Тревітік подав заявку на патент свого двигуна і для демонстрації життєздатності своєї ідеї на замовлення металургійного підприємства в графстві Шропшир збудував стаціонарну парову машину, що працювала під безпрецедентним для того часу тиском 10 атмосфер.
У 1803 році Роберт Тревітік створив перший самохідний пасажирський автомобіль, відомий під назвою «Лондонська парова карета». Він приводився в рух одноциліндровим двигуном, поміщеним на задню вісь між колесами діаметром 2,4 метри, розмір яких мав допомогти здолати нерівності доріг того часу. Оснащена шкіряним кузовом для 8 чоловік, в липні триколісна парова карета успішно пройшла випробування, подолавши Лондоном 10 миль зі швидкісю до 15 км/год. Однак через високу вартість вона не знайшла потенційних покупців, була розібрана, а паровий механізм — проданий.
Після вибуху двигуна Тревітіка, який стався того ж року на підприємстві у Грінвічі і призвів до загибелі чотирьох людей, його конкурентами, і Джеймсом Ваттом у тому числі, була почата кампанія з дискредитації котлів високого тиску як особливо небезпечних для експлуатації. Це справило на Третвіка гнітюче враження і він продав усі свої патенти Семюелу Хомфрі, на сталеливарному заводі якого у Південному Вельсі працював один з його парових двигунів.
Великий ентузіаст ідей Третвіка, Хомфрі заради парі профінансував створення нового надпотужного двигуна, який зусиллями його підлеглих був встановлений на спеціально сконструйований стальний візок, оснащений чотирма парами зубчатих коліс. 21 лютого 1804 року за присутності великої кількості публіки паровий локомотив Тревітіка за 4 години і 5 хвилин по чавунних рельсах подолав відстань 15,69 км між містами Пенідаррен і Аберкенон, перевізши при цьому у причепних вагонах 10 тон залізної руди і 70 пасажирів. Однак, незважаючи на успіх, через високу вартість виробництва і відсутність належної якості рельсів ідея використання парових машин в якості транспортного засобу знову не знайшла розвитку.
Остання спроба Третвіка показати її перспективність була реалізована у 1808 році, коли за його проектом у Бріджнорті, графство Шропшир, був збудований атракціон «Спіймай мене, якщо зможеш» — за 1 шилінг кожен бажаючий міг проїхатись зі швидкістю 30 км/год кільцевою залізнцею у локомотиві. Проте і цей захід виявився збитковим і у подальшому Тревітік закинув парові двигуни, переключившись на пристрої для барж, земснарядів і буксирів. Пізніше він займався видобутком корисних копалин у Південній Америці і знову повернувся до інженерних розробок вже в кінці життя, останньою з яких був акумулятор тепла — невеличкий паровий котел, що підігрівав контейнер з водою, котрий на коліщатках можна було перевозити по приміщенню.
Помер Роберт Тревітік у віці 62 років 22 квітня 1833 року в готельному номері Дартфорда, графство Кент, де знайшов роботу консультанта з виготовлення двигуна для пароплава. Через злидні і відсутність рідні він був похований у безіменній могилі на місцевому кладовищі, яка з часом була втрачена. Лише у 2007 році поблизу імовірного місця його поховання адміністрацією міста була встановлена пам'ятна табличка.
Коментарі
Дивіться також
• Перший метрополітен, 1863
• Перший автомобіль, 1886
• Патент на дизельний двигун, 1893
• «Квадрицикл» Генрі Форда, 1896