У листопаді 2013 року Україна впритул наблизилась до інституціонального закріплення свого євроінтеграційного зовнішньополітичного курсу, що мало бути зафіксовано в Угоді про асоціацію та зону вільної торгівлі з Європейським Союзом. Це перекреслювало плани євразійської інтеграції Росії, згідно з якими Україна повинна була стати членом Митного союзу, і стало причиною економічного тиску з боку Кремля на Україну і психологічного — на Президента Віктора Януковича. Зокрема, за даними голови тимчасової слідчої комісії Верховної Ради з приводу протиправних дій правоохоронних органів під час Євромайдану Геннадія Москаля, пояснюючи своєму оточенню відмову від Угоди, Янукович так передавав свою розмову з російським президентом: "Путін сказав чітко, що після підписання асоціації, забере Крим із Севастополем, потім Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одесу, Запоріжжя…". Янукович здався: 21 листопада уряд Миколи Азарова ухвалив рішення "призупинити процес підготовки до укладання Угоди" та відновити активний діалог з РФ та іншими членами Митного союзу, а 17 грудня РФ надала режиму Януковича масштабну економічну підтримку — було домовлено про кредит у 15 млрд доларів, зняття торгових обмежень і зниження на третину ціни на газ.
Відмова від євроінтеграції стала приводом до початку антиурядових акцій протесту, які з 1 грудня набули перманентного характеру і до середини січня 2014 року охопили більшість обласних міст України. Переломним моментом Євромайдану, який вже іменувався революцією, стало 20 лютого 2014 року, коли у Києві на вулиці Інститутській загинуло 48 маніфестантів, — незважаючи на більшість прихильників Януковича серед парламентарів, Верховна Рада своєю постановою визнала дії силових структур незаконними та розпочала обговорення політичної реформи — повернення до парламентсько-президентської республіки. Очевидно, що справою часу була втрата Януковичем влади і повернення України до євроінтеграційного курсу. Імовірно, події цього дня прискорили реалізацію російського плану з окупації України, який почав реалізовуватись з Криму.
Перемовини з місцевими політелітами про відокремлення Криму від України російські емісари розпочали ще в середині січня 2014 року. Їх ініціаторами виступили російський олігарх Костянтин Малофєєв і член Ради Федерації Федеральних зборів РФ Дмитро Саблін, які супроводжували в Криму експозицію православних святинь "Дари волхвів". У середині лютого від розмов перейшли до дій і почали розгойдувати політичну ситуацію, вимагаючи відставки "донецького уряду автономії". Ймовірно, загальний план був окреслений під час візиту 19-20 лютого до Москви голови парламенту АРК Володимира Константинова.
Російська офіційна пропаганда наполягає, що думка про можливе захоплення Криму з'явилася у Володимира Путіна лише 23 лютого, за підсумками наради щодо порятунку Віктора Януковича після його втечі з Києва. Натомість російський журналіст Михайло Зигар, посилаючись на безпосереднього учасника підготовки операції в Криму, у своїй книзі "Вся кремлевская рать" зазначає, що "президент (Путін. — Авт.) дещо плутає дати: "ввічливі люди" були завантажені на кораблі у Новоросійську і відправилися у Севастополь трохи раніше, 20 лютого — тобто до повалення Януковича". На цю ж дату вказує і депутат Державної думи РФ Ілля Пономарьов — за його свідченнями 20 лютого у Сочі сталась жорстка посадка вертольоту з Путіним на борту, розцінена як диверсію з боку іноземних спецслужб, що додало йому рішучості покарати Захід, який він вважав винуватцем революційних подій у Києві.
За російськими джерелами, оточення Путіна безуспішно намагалося його переконати у ризикованості прямого військового втручання. Однак велику роль в ухваленні рішення анексувати Криму зіграв емоційний фактор — Путін хотів реваншу. Його психологічний стан влучно описав український олігарх та голова Дніпропетровської ОДА (березень 2014 — березень 2015 року) Ігор Коломойський: "Людина сподівалася, що Україна вже у нього у кишені, що Україна — перетравлений продукт; що питання вирішено, про неї можна забути і — з метою відновлення великої імперії — зосередитися на країнах Середньої Азії або, припустимо, Балтії. Та ні, обставини складалися так, що Україну у нього не те що з горлянки, вже з стравоходу буквально висмикнули. Зуби клацнули, а поживи не немає".
Виходячи з даних українських спецслужб, у заяві Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків" початок агресії Росії проти України однозначно датується 20 лютого. Зокрема, в ній зазначається: "Збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин".
Нарешті, саме 20 лютого 2014 року вказане на медалях "За повернення Криму", якими у подальшому нагородили російських військовослужбовців — учасників військової операції по захопленню Криму.
Запуском "кримської операції" керував безпосередньо Путін зі своєї резиденції в Ново-Огарьово. У цьому також брали участь міністр оборони Сергій Шойгу, секретар Ради безпеки РФ Микола Патрушев, голова ФСБ Олександр Бортніков, голова Адміністрації Президента РФ Сергій Іванов.
Починаючи з 24 лютого на півострів були введені російські повітряно-десанті і спеціальні військові підрозділи без ознак державної приналежності, а також парамілітарні загони на кшталт "козаків", "афганців", учасників "патріотичних" бійцівських клубів, які доставлялися на півострів військово-транспортними літаками Міноборони РФ та паромом через Керченську протоку. У той же день проросійськими силами за прихованої підтримки підрозділів Чорноморського флоту РФ була захоплена влада у Севастополі.
Точкою неповернення стало захоплення в ніч на 27 лютого військовими підрозділами будівлі Верховної Ради АРК, а після звернення 1 березня самопроголошеного голови Ради міністрів АР Крим Сергія Аксьонова до президента Росії "посприяти у забезпеченні миру і спокою" на території Криму — розпочалась відкрита військова агресія Росії, яка привела до анексії Криму 18 березня 2014 року.
Коментарі
Дивіться також
• Конфлікт на острові Тузла, 2003
• Віктор Янукович — Президент України, 2010
• Євромайдан, 2013
• Революція Гідності, 2014
• Падіння Віктора Януковича, 2014
• Початок Російсько-української війни, 2014
• Анексія Криму, 2014