Територія Нагірного Карабаху як частина провінції Арцах входила до складу Великої Вірменії, що утворилась у 189 році до н. е. у Закавказзі в результаті повстання Арташеса I проти Держави Селевкідів. Після першого поділу Вірменії у 363 році він належав Персії, з поразкою якої у війні 1804-13 років як частина Карабахського ханства увійшов до складу Російської імперії. Після Жовтневої революції 1917 року Карабах став частиною Азербайджанської Демократичної Республіки, а після її падіння — Азербайджанської Радянської Соціалістичної Республіки. У її складі в 1923 році він отримав автономію: спочатку як Автономна область Нагірного Карабаху, а з 1937 року як Нагірно-Карабаська автономна область (НКАО).
До складу НКАО увійшли не всі території компактного проживання вірмен, частина яких опинилась у Курдистанському повіті, що відділяв її від радянської Вірменії. Після ліквідації повіту при адміністративно-територіальній реформі АзРСР у 1930 році і, особливо, після депортації курдів у 1937 році до Казахстану, місця їх проживання стали активно заселятись азербайджанцями, і з часом НКАО виявилась практично звідусіль оточеною районами з невірменським населенням.
Питання приєднання НКАО до Вірменії обговорювалась ще на початку 1920-х років, однак було проігнороване Кремлем попри схвальне ставлення до нього більшовиків Закавказзя. У подальшому воно піднімалось в 1960-х роках, коли кризова ситуація в СРСР загалом і в економічно занедбаній національній окраїні зокрема привела до міжетнічних зіткнень між вірменами, які вважали себе ущемленими в культурних і економічних правах з боку Баку, та карабаськими азербайджанцями, котрі почувались дискримінованими керівництвом автономії.
Невдоволення вірменського населення Карабаху своїм положенням в Азербайджані посилилось у середині 1980-х років і в епоху ослаблення політичних обмежень з приходом до влади Михайла Горбачова переросло в численні мітинги як в автономії, так і у сусідній Вірменії, де у жовтні 1987 року вперше публічно прозвучала вимога передати НКАО під її юрисдикцію. Протестні настрої підігрівалися і вірменськими націоналістичними організаціями і партноменклатурою Вірменської РСР, де, на відміну від Азербайджану, приєднання НКАО почало відкрито обговорюватись у місцевій компартійній пресі. У грудні 1987 року в Карабасі та Вірменії були зібрані й передані до ЦК КПРС кількадесят тисяч підписів під вимогою передачі Нагірного Карабаху до складу Вірменської РСР, на її підтримку почали відкрито висловлюватись впливові громадські і політичні діячі з числа вірменської діаспори у Москві, котру відвідували численні делегації карабаських вірмен.
Спроби азербайджанського керівництва, котре вбачало в перегляді існуючого національно-територіального устрою небезпечий для цілісності СРСР прецедент, звичним партійно-адміністративним чином залагодити конфлікт, за яким стоять «екстремісти і сепаратисти», виявилась неефективною — теза про «непорушне братерство азербайджанців і вірменів», що лунала у січні-лютому 1989 року, не знайшла підтримки навіть на численних зборах партійно-господарського активу Карабаху.
У відповідь з 13 лютого щодня на площі Леніна в Степанакерті проходили мітинги, які збирали по 40-50 тисяч чоловік, — народ вимагав виведення Нагірного Карабаху зі складу Азербайджану і возз'єднання з Вірменією.
15 лютого в Степанакерті і районних центрах НКАО пройшли сесії Рад народних депутатів для обговорення питання про возз'єднання НКАО з Вірменською РСР, на підставі рішень яких 20 лютого 1989 року позачергова сесія народних депутатів НКАО, скликана на вимогу депутатів-вірмен, попри протидію депутатів-азербайджанців і присутність першого секретаря ЦК Компартії Азербайджану Кямрана Багірова, прийняла ухвалу клопотати перед Верховними радами Вірменської РСР, Азербайджанської РСР і Радянського Союзу передати Нагірний Карабах зі складу Азербайджану до Вірменії. 21 лютого Політбюро ЦК КПРС прийняв постанову, якою засудив дії обласної ради Нагірного Карабаху.
Ні азербайджанська, ні союзна влада не виявились готовими до такого розвитку подій, які ще більше ускладнились з першими жертвами насильства на етнічному ґрунті. Поява в Баку біженців з числа карабаських азербайджанців спричнив хвилю насилля проти вірмен, яка 27 лютого вилилась у Сумгаїтський погром, під час якого загинуло 32 людини (за неофіційними даними — кілька сот). Зупинити грабежі, вбивства, підпали і знищення майна вдалось лише через два дні силами Радянської армії. До кінця року Карабахський конфлікт переріс у відкриту міжнаціональну конфронтацію із залученням більшості жителів обох республік, яку не зумів зупинити навіть руйнівний Спітакський землетрус.
За неготовності центрального радянського керівництва до адекватних політичних кроків у січні 1991 року на території Карабаху почалась повномасштабна війна, за чотири роки якої у бойових діях і етнічних чистках з обох боків загинуло від 25 до 55 тисяч чоловік.
Станом на січень 2018 року Нагірно-Карабаська Республіка, проголошена 2 вересня 1991 року на території колишньої НКАО і сусіднього Шаумянського району Азербайджану, — ніким не визнана держава, яка крім 87% власної території контролює ще сім прилеглих районів Азербайджану, що гарантує їй протяжний кордон з Вірменією.
Коментарі
Дивіться також
• Розпад СРСР, 1991
• Придністровський конфлікт, 1992
• Анексія Криму, 2014