Ярослав Володимирович, син Володимира Великого і полоцької княгівни Рогнеди Рогволодівни, зійшов на київський престол у 1019 році після чотирирічної війни зі своїм братом київським князем Святополком Окаянним. Того ж року він був змушений поступитись частиною володінь полоцькому князю Брячиславу Ізяславичу, якого призначив намісником у Києві, а сам правив із Новгорода. У 1023 році на володіння Ярослава напав його зведений брат тмутараканський князь Мстислав, котрий заволодів Черніговом і змусив Ярослава поділити землі по Дніпру.
По смерті Мстислава у 1036 році Ярослав, остерігаючись боротьби за київський престол, захопив Псковське князівство, володіння свого молодшого брата Судислава, а його самого заточив у тюрму у Пскові, де той пробув 23 роки. Лише позбувшись конкурентів, Ярослав наважився преїхати з усім двором до Києва, де того ж року розбив печенігів і на честь цієї перемоги почав будівництво собору Святої Софії.
У наступні роки Ярослав вів успішні війни проти литовських та фінських племен, здійснив невдалий похід у Візантію, проте зумів укріпити кордони своїх володінь, заклавши міста Ярославль (нині — Росія), Ярославль (нині — Ярослав, Польща), Корсунь, Гюргів (нині — Біла Церква), Новгород-Сіверський. Проводячи активну міжнародну політику, Ярослав уклав вигідні династичні шлюби — у 1042 році його син Ізяслав одружився на Гертруді, дочці польського короля Казимира, який взяв за дружину сестру Ярослава Марію; через три роки Єлисавета Ярославна вийшла заміж за норвезького князя конунга Ґаральда Сміливого, у 1046 році Анастасія Ярославна — за угорського короля Андраша I, а в 1051 році Анна Ярославна коронувалась на французький престол як дружина короля Генріха I Капета.
У 1044 році Ярослав звелів вирити з могили кістки своїх дядьків Ярополка та Олега, загиблих у міжусобиці з Володимиром, і всупереч християнській традиції хрестити їх останки і перепоховати поруч з їх братом у Десятинній церкві в Києві. В останні роки правління Ярослава було написане «Сказання про Бориса і Гліба», в якому вина за їх загибель покладена на Святополка Окаянного, хоча обидва брати визнавали його право княжити в Києві. Достовірність цієї версії суперечить ісландській «Сазі про Еймунда», за якою саме Ярослав був зацікавлений у загибелі Бориса та Гліба і в 1015 році найняв сорокатисячну варязьку дружину для захоплення Києва.
Правив Ярослав 37 років і помер 20 лютого 1054 року у Вишгороді, де проживав останні роки, переживши на чотири роки Інгегірду і на два роки свого старшого сина Володимира. Він був похований у Софійському соборі в Києві, де його мармуровий саркофаг зберігається до сьогодні. З 1936 року він відкривався тричі для наукових досліджень, проте в 2009 році при черговому дослідженні останків Ярослава, які з 1940 року зберігались окремо від поховання, виявилось, що вони належать жінці.
По смерті Ярослава, прозваного Мудрим за освячення двох соборів Софії — премудрості Божої в Києві і Новгороді, київський престол успадкував його син Ізяслав. Він не зумів утримати владу і був змушений розділити її з братами Святославом Чернігівським та Всеволодом Переяславським. Їх тріумвірат розпався у 1068 році після поразки у битві проти половців на Альті і їх міжусобна війна стала початком розпаду Київської держави.
Коментарі
Дивіться також
• Смерть Володимира Великого, 1015
• Святополк Окаянний — князь київський, 1015
• Смерть Болеслава Хороброго, 1025
• Анна — королева Франції, 1051
• Володимир Мономах — Великий князь київський, 1113
• Помер Мстислав Ізяславич, 1170
• Загибель Романа Великого, 1205