Космічна програма США була започаткована у 1955 році, коли Дослідницька лабораторія Військово-морського флоту взялась вивести на орбіту Землі науковий супутник з допомогою геофізичної ракети «Вікінг». Роботи над удосконаленням носія в рамках проекту, що отримав назву «Авангард», просувались неквапно, прискорившись лише після запуску в жовтні 1957 року першого штучного супутника Радянським Союзом. Однак 6 грудня ракета «Авангард TV-3» вибухнула на 2-й секунді після старту на очах мільйонів телеглядачів, що у прямому ефірі спостерігали за спробою вивести на орбіту перший супутник. Газети насміхались, називаючи американський супутник «капутником», в СРСР саркастично заявили про готовність надати США технічну допомогу «за програмою країн, що розвиваються».
На хвилі публічної невдачі фахівцям вдалось переконати надто обережного президента Двайта Ейзенхауера, що використання Радянським Союзом у своїй космічній програмі балістичних ракет формально знімає раніше практиковане самобмеження і з США, й вже 31 січня (1 лютого за європейським часом) 1958 року ракета «Юнона 1» — модифікована версія балістичної ракети «Юпітер-С» Вернера фон Брауна, вивела на орбіту перший американський супутник «Експлорер 1».
Наступним кроком в освоєнні Сполученими Штатами космосу стала реорганізація 1 жовтня того ж року Національного консультативного комітету з повітроплавання (NACA) в Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (NASA), яке вже 7 жовтня затвердило проект із запуску людини в космос «Астронавт», згодом перейменований у «Меркурій». Головним підрядником на будівництво космічного корабля стала авіабудівна корпорація «McDonnell Aircraft».
Через місяць почався відбір у перший загін астронавтів, яких було вирішено шукати серед військових льотчиків-випробовувачів. Серед вимог крім відмінного здоров'я і належної фізичної підготовки — зріст не вище 180 см, вік від 25 до 40 років, ступінь бакалавра з технічних дисциплін, півтори тисячі годин льотного досвіду на реактивних літаках. До 2 квітня 1959 року зі 110 претендентів спеціальна комісія відібрала сімох. Через три тижні вони почали спеціальні тренування в Дослідницькому центрі Ленглі в місті Хемптон, штат Вірджинія. 21 лютого 1961 року з них сформували трійку кращих: старший лейтенант морської авіації Алан Шепард, капітан військово-повітряних сил Вірджіл Гріссом і підполковник морської авіації Джон Гленн, найстарший — 37 років, серед майбутніх астронавтів.
19 грудня 1960 року пройшли перші випробування космічного корабля «Меркурій-Редстоун 1A», запущеного з військової бази ВПС США на мисі Канаверал, штат Флорида. Під час суборбітального польоту капсула досягла висоти 210 км і через 16 хвилин успішно приводнилась в Атлантичному океані, пролетівши 378 км. Однак випробування, проведені 31 січня 1961 року з шимпанзе на борту, виявили ряд несправностей — космічний корабель «летів надто високо, надто далеко і надто швидко», які змусили відкласти наступні тести аж до 28 березня. Проте і цього разу випробування дали підстави перенести наступний старт спочатку на 2 травня, а потім — через погоду, на 5 травня, коли нарешті Алан Шепард на апараті «Меркурій-Редстоун 3» виконав 15-хвилинний суборбітальний політ з Флориди до Багамських островів, який завдяки досягненню висоти 187,5 км класифікується як космічний.
Другий пілотований суборбітальний космічний політ 21 липня виконав Вірджил Гріссом на кораблі «Меркурій-Редстоун 4». Попри втрату капсули після приводнення, результати місії, які дозволили випробувати управління польотом і приземленням в ручному режимі, були визнані успішними. Тим не менш, перед орбітальним польотом було вирішено провести ще одне випробування. На цей час Землю вже облетів Юрій Гагарін — американська преса висловлювала невдоволення відставанням у «космічних перегонах». Після того, як 6 серпня радянський космонавт Герман Титов 17 разів облетів планету, NASA довелось виправдовуватись: «фахівці, відповідальні за проект «Меркурій», наполягли на випробуваннях за участі шимпанзе, перш ніж ризикувати людьми».
Підготовка до польоту корабля «Меркурій-Атлас 5» з шимпанзе Еносом на борту зайняла рекордно довгий час — 40 тижнів. Два обльоти Землі, виконані 29 листопада, дали можливість негайно перейти до насупного етапу космічної програми, і вже наступного дня на мис Канаверал було доправлено ракету-носій «Атлас 109-D». Але з капсулою виникли непередбачувані затримки і давно очікуваний запуск довелось перенести спочатку на 13 січня 1962 року, потім на 23-є, потім ще на чотири дні. 27 січня Джон Гленн вже був на борту «Меркурія 6», але за 29 хвилин до старту через негоду старт знову відклали. Невдалими виявились і 1 лютого, і 14-е, лише 19-го погода почала мінятись на краще.
Об 11-й за Всесвітнім часом 20 лютого 1962 року Джон Гленн зайняв місце у кораблі «Меркурій-Атлас 6», якому він за традицією, започаткованою ще Аланом Шепардом, дав власне ім'я — «Френдшип 7». Дрібні несправності — зламаний болт люка і несправний клапан паливного насосу, затримали політ на понад дві години: лише о 14-47 було дано команду на старт. За ним на мисі Канаверал спостерігало близько 100 тисяч чоловік, ще кілька мільйоів — по телебаченню.
Виконавши три витка навколо Землі, «Френдшип 7» почав зниження, яке пройшло не без труднощів, — почав розвалюватись тепловий екран, датчики показували несправність системи м'якої посадки, завчасно закінчилось паливо у баках автоматичного і ручного управління. На висоті 10 км апарат почав розгойдуватись. «Я відчував себе падаючим листком» — пізніше згадував Гленн. Положення капсули з астронавтом стабілізувалось завдяки несподіваному і завчасному розкриттю гальмівного парашута на висоті 6,7 км.
О 19:43 «Френдшип 7» приводнився в Атлантичному океані за кількадесят кілометрів на північ від острова Гаїті, завершивши майже п'ятигодинний політ першого американця навколо Землі.
23 лютого 1962 року Джона Гленна на мис Канаверал прилетів вшанувати президент Джон Кеннеді, який вручив йому медаль «За видатну службу», найвищу нагороду Національного управління США з аеронавтики і дослідження космічного простору. У 1978 році президент Джеймс Картер від імені Конгресу США вручив йому «Космічну медаль пошани».
На цей час Джон Гленн вже давно полишив загін астронавтів і був сенатором-демократом від рідного штату Огайо. Його політична кар'єра завершилась у 1998 році, а рік перед тим NASA допустила 77-літнього Джона Гленна до польоту на човнику «Діскавері» в якості спеціаліста-дослідника. 29 жовтня 1998 року він здійснив свій другий, на цей раз вже дев'ятиденний, політ і став найстарішою людиною, що побувала в космосі.
Коментарі
Дивіться також
• Перша жінка-космонавт, 1963
• Перший політ людини на Місяць, 1969
• Перший космонавт незалежної України, 1997