Литва як незалежна держава існувала з початку XIII століття до 1569 року, коли у Любліні було укладено унію між Королівством Польським та Великим князівством Литовським. На середину XVIII століття Річ Посполита перетворилась на слабку країну, нездатну захистити власні кордони і припинила своє існування після кілької поділів її території Австрією, Пруссією і Росією, до якої відійшли литовські землі.
Під час Першої світової війни більша частина Литви була окупована Німеччиною і разом з Польщею, Курляндією і Західною Білоруссю увійшла до військово-адміністративного утворення Обер-Ост. Коли німецьке командування зрозуміло, що війна на два фронти стає обтяжливою і почало пошуки компромісу з Російською імперією, було прийняте рішення використати окуповані території для створення буферних маріонеткових держав — за прийнятим 17 липня 1917 року рейхстагом законом на деяких національно-однорідних територіях було дозволене створення автономних адміністративних формацій.
За ініціативою німецької адміністрації Обер-Оста 4 серпня 1917 року був створений оргкомітет, під керівництвом якого 18 — 22 вересня 1917 року у Вільнюсі пройшла конференція 214 делегатів литовських повітів, котра обрала представницький литовський орган — Литовську Тарібу (Раду) на чолі з членом Демократичної партії Антанасом Сметоною. Вона прийняла рішення про необхідність відновлення на литовських етнічних землях державності, заснованій на демократичних принципах, устрій якої мав бути визначений Установчими зборами з обраних делегатів.
Після того як 2 грудня 1917 року Німеччина підписала з більшовицькою Росією перемир'я і розпочала мирні переговори, у неї виникла необхідність надати окупованим територіям певний юридичний статус — Тарібі було запропоновано в обмін на визнання незалежності Литви укласти з Німеччиною довготривалий союз на основі конвенцій, що регулювали військові, транспортні, митні та валютні питання.
11 грудня 1917 року Литовська Рада, погодившись на «твердий і постійний союз» з Німеччиною, прийняла резолюцію, якою проголошувала незалежність Литви. Проте Німеччина порушила свою обіцянку і не визнала її, відмовившись також запрошувати Литву до участі в мирних переговорах у Бресті. У відповідь 8 січня 1918 року Таріба внесла в резолюцію за 11 грудня дві поправки, які проголошували демократичний принцип існування литовської держави і виключали згадку про союз з Німеччиною. 26 січня адміністрація Обер-Осту відхилила ці зміни, що привело до розколу в Тарібі — її залишило п'ять членів, включаючи Сметону, який раніше був прихильником редакції 11 грудня.
Новий голова Литовської Ради Йонас Басанавічюс після кількох тижнів переговорів із вибулими соратниками також погодився на редакцію від 8 січня, і 16 лютого 1918 року всі двадцять членів Таріби одностайно схвалили Акт про незалежність Литви як як самостійної демократичної держави зі столицею у Вільнюсі.
Публікація закону була заборонена владою Німеччини і лише 23 березня, після підписання Брестського миру, за яким Прибалтика відійшла до сфери інтересів Німеччини, кайзер Вільгельм визнав незалежність Литви у редакції 11 грудня 1917 року. Не маючи жодних важелів впливу на ситуацію, Литовська Рада змогла сформувати уряд тільки листопаді 1918 року, коли Вільгельм II був позбавлений влади в результаті Листопадової революції в Німеччині.
Незважаючи на втрату оригіналу документу, «Акт про незалежність Литви від 16 лютого 1918 року» був юридичною основою існування незалежної Литви у період до 1940 року, коли вона була окупована СРСР, і після 1990 року, коли Литва першою з радянських республік проголосила про свій вихід з його складу.
Коментарі
Дивіться також
• Українська Народна Республіка, 1917
• Незалежність Фінляндії, 1917
• Брест-литовський мирний договір, 1918
• Перша Чехословацька республіка, 1918
• Друга Річ Посполита, 1918
• Радянська окупація країн Балтії, 1940
• Відновлення незалежності Литви, 1991