Початок Другої світової війни приніс Радянському Союзу розширення на західному кордоні за рахунок території Речі Посполитої, поділ якої був формалізований 28 вересня 1939 року радянсько-німецьким «Договором про дружбу і кордон». Замість інтернованого у Румунії польського керівництва в Парижі був сформований уряд у вигнанні на чолі з Владиславом Сікорським, який наступного року, коли постала загроза окупації Франції, перемістився до Лондона.
Напад Німеччини змусив СРСР налагодити контакти з польським урядом у вигнанні і 30 липня 1941 року була підписана т. зв. «Угода Сікорського-Майського», яка не лише поновлювала дипломатичні відносини між СРСР та Польщею й започатковувала взаємодопомогу в боротьбі проти Німеччини, але і визнавала «радянсько-німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу» з перспективою відновлення довоєнного радянсько-польського кордону. Гострі суперечки щодо лінії його проходження завершилися з одностороннім розривом 26 квітня 1943 року урядом СРСР дипломатичних відносин з польським урядом у вигнанні, формальним приводом до якого стало звернення Владислава Сікорського до міжнародного Червоного Хреста щодо розслідування обставин масового розстрілу польських офіцерів у Катині і категоричні звинуваченнями СРСР у причетності до цього злочину.
Наступник Сікорського Станіслав Миколайчик теж був непоступливим щодо східного кордону Польщі: 1 жовтня 1943 року уряд у вигнанні застеріг від «вступу на територію Польщі без узгодження з польським урядом», а 15 лютого 1944 року вкотре заявив про свою незгоду зі встановленням майбутнього кордону з СРСР по «лінії Керзона», наполягаючи на розгляді цього питання у повоєнний час. Однак спроби залучити на свій бік США і Великобританію для тиску на СРСР і у Вашингтоні і в Лондоні були проігноровані, а Радянський Союз зробив ставку на Крайову Раду Народову (КРН), створену у ніч проти 1 січня 1944 року у Варшаві з числа прихильників лівих політичних поглядів.
У травні делегація КРН прибула до Москви, де на її основі 21 липня було сформовано Польський комітет національного визволення (ПКНВ) як вищий тимчасовий орган виконавчої влади. Він став альтернативою уряду Станіслава Миколайчика, попри заперечення якого вже через п'ять днів між Радою Народних комісарів СРСР та ПКНВ було підписано угоду про майбутній кордон радянсько-польський кордон, що мав спиратися на «лінію Керзона». Після перетворення ПКНВ на тимчасовий уряд Польщі та капітуляції Німеччини між СРСР та Республікою Польща 16 серпня 1945 року було підписано договір про встановлення радянсько-польського державного кордону по «лінії Керзона» з відступом на схід на 6-8 кілометрів. Надалі відбувалася демаркація кордону та тривав «обмін населенням».
Формально ініціатором обміну територіями у 1951 році став польський уряд. 15 лютого у Москві було підписано договір між Радянським Союзом і Польською Республікою про обмін ділянками державних територій площею по 480 км2. СРСР поступався Нижньо-Устрицьким районом, трьома селами Хирівського та трьома Стрілковського районів Дрогобицької області, натомість отримував ділянку у «трикутнику між річками Буг, Солокія і Гучва, на південь від Грубешова і на схід від Томашова Любельського» Люблінського воєводства з містами Белз та Кристинопіль (нині — Червоноград). Постфактум причини обміну офіційно пояснювалися «економічним тяжінням» переданих ділянок до відповідних районів інших держав. Справжніми мотивами такого обміну слід вважати наміри польської влади збудувати Солинську ГЕС, яка б задовольнила енергетичні потреби регіону. Угода стала однією з найбільших у повоєнній Європі.
28 травня договір був підписаний президентом Польщі Болеславом Берутом, а 31 травня — Верховною Радою СРСР, після чого відбувся обмін ратифікаційними грамотами та почалося втілення його в життя. З 9 липня по 20 жовтня 1951 року тривала робота спеціальних уповноважених з документального оформлення передачі і прийому майна на ділянках, що передавалися. Протокол до Договору встановлював безоплатну передачу іншій стороні нерухомого державного, кооперативно-колгоспного, кооперативного та іншого майна й обладнання та гарантував можливість вивезення рухомого майна. Разом з територією Радянський Союз віддавав об'єкти нафтового промислу в Нижньо-Устрицькому районі, ділянку залізниці, лісопильний завод, електростанцію та інші об'єкти. На отриманій від Польщі ділянці знаходились поклади вугілля і серед іншогоу — спиртовий завод, елеватор, два цегельних заводи.
Обмін територіями не включав населення, яке проживало на них, відповідно, передбачалося їх взаємне переміщення, що тривало до 16 жовтня 1951 року. Воно стало трагедією для бойків, західної субетнічної гілки українців, які населяли район, що відходив до Польщі. Їх виселення нагадувало депортацію. Щонайменше 32 тисячі осіб розмістили в 25 селах Сталінської, 20 — Одеської, 10 — Миколаївської і 5 — Херсонської областей. До розпачу від виїзду з рідних місць додалися матеріальні труднощі у місцях вселення. Лише частині бойків, пов'язаних працею з вугільною та нафтовою промисловостями, вдалося залишитися у Львівській та Тернопільській областях. Колишні польські території, звідки виїхало близько 14 тисяч осіб, були заселені робітниками зі сходу України.
17 листопада 1951 року у Львові було підписано угоду про завершення процесу обміну територіями і населенням.
Коментарі
Дивіться також
• Розмежування українсько-російського кордону, 1925
• Західна Україна увійшла до складу УРСР, 1939
• Приєднання Бессарабії і Буковини до СРСР, 1940
• Розмежування українсько-молдавського кордону, 1940
• Входження Закарпаття до складу УРСР, 1945
• Операція «Вісла», 1947
• Операція «Захід», 1947
• Входження Криму до складу УРСР, 1954