Скликаний по смерті великого хана Гуюка у 1251 році в Каракорумі курултай зусиллями Бату-хана (Батия) верховною владою в Монгольській імперії наділив його племінника Мунке (Менгу), сина Толуя. Розправившись із невдоволеними своїм обранням прихильниками родів Угедея і Чагатая, у 1253 році він продовжив монгольську експансію на Схід і Захід. На чолі своїх військ Мунке поставив молодших братів: Хубілай рушив проти держави Далі (на території сучасної провінції Юньнань на півдні КНР), з території якої планувалось завдати удару по Південній Сун, Хулагу — у Персію з наміром дійти до Єгипту.
Однак Амудар'ю, на захід від якої ще з часів Чинізхана була зона інтересів Джучідів, Хулагу перетнув лише на третьому році походу, по смерті Батия — старшого і найшанованішого у роду Чингізідів. Ханом Золотої Орди став син син Батия Сартак, християнин-несторіанець, запеклий опонент фанатичного мусульманина батькового брата Берке, чиї володіння в улусі Джучі ще донедавна простягались від низів'їв Поволжя до Кавказу. Він надіслав у Самарканд на підмогу Хулагу три тумена, з якими той перетнув кордон Аббасидського халіфату і у січні 1256 року взяв фортецю Меймундіз в Іранському нагір'ї на південь від Каспію.
У травні монголи облягли добре укріплений Гірдкух, 15 грудня після нетривалого опору їм здався замок Аламут.
Коли з більшістю твердинь ісмаїлітів-нізарітів було покінчено, а їх імам Рукн-ад Дін Хуршах бранцем прямував у Каракорум, Хулагу зажадав покори від багдадського халіфа Аль-Мустасіма Біллаха.
Берке лютував. «Ми звели Менгу-хана [на престол], і чим він нам віддячує за це? Віддячує нам злом проти наших друзів, порушує наші договори [...] і домагається володінь халіфа, мого союзника [...] У цьому є щось мерзенне» — передає його слова арабський історик Шихабуддін аль-Умарі. На цей час уже померли і досить молодий Сартак, і його малолітній наступник Улагчі, і Боракчін-хатун, старша дружина Батия, яка зі згоди Мунке намагалась вести власну політичну гру, й влада в улусі Джучі перейшла до Берке.
Однак Хулагу не зупинили ні зміцнення позицій його двоюрідного брата Берке, напевно, найвпливовішого після Мунке в Державі монголів, ні загалом лояльна позиція Аббасидів, які ще з часів Угедея надсилали в Каракорум щорічні «дари» і мали за честь бути присутніми на двох останніх виборах великого хана.
Отримавши відмову Аль-Мустасіма скоритись, Хулагу рушив з Персії в Месопотамію до стін Багдада.
Кращі часи столиці Аббасидського халіфату були позаду — все ще кількасоттисячний центр науки і культури мусульманського світу, місце перебування халіфа, від якого, згідно традиції, виходила верховна влада світських правителів, султанів, однак на час походу Хулагу — лише формальний центр держави, в якій боротьбу за владу вели сирійські Айюбіди і єгипетські мамелюки.
11 січня 1258 року армія Хулагу вже була під стінами Багдада. За поміркованими сучасними оцінками він привів з собою десь до 50-60 тисяч чоловік, половину з яких складала монгольська кіннота. Була також вірменська кавалерія, піхота з числа тюрків, грузинів, персів і принаймні тисяча китайських каменеметальників.
Халіф протиставив наймане 30-тисячне військо, кістяк якого складали його особиста гвардія і курдська кіннота, під загальною командою правителя Курдистану Шахаба аль-Дін Сулейман-шаха. Гулями першим завдали удару і у короткій сутичці розгромили монгольський авангард на північних підступах до Багдада. Однак закріпити успіх кінна гвардія халіфа не змогла — уже надранок була оточена і знищена основними силами Хулагу.
Зайнявши позиції по обох берегах Тигра, 29 січня монголи завершили зведення навколо Багдада частокола з канавою і взялись до монтажу облогових знарядь і катапульт, привезених в обозі. Кількаденний неперервний обстріл пороховими зарядами і запалювальними сумішами призвів до масштабних пожеж, які зрештою обрушили частину захисних укріплень міста.
10 лютого 1258 року Багдад здався.
Через три дні, коли вогонь пожеж почав вщухати, загони Хулагу увірвались у місто, яке піддали небувалому нищенню. Зруйнували Дім мудрості — засновану ще в 820-і роки халіфом аль-Мамуном ісламську академію, разом з його величезним зібранням унікальних грецьких, римських і арабських рукописів, тридцять шість публічних бібліотек, безцінними книгами з яких засипали канали, щоб війську було легше їх долати, обсерваторію, численні мечеті, лікарні.
Монголи вбили Сулейман-шаха, вирізали знать міста, практично усіх мусульман. Вулиці Багдада вкрили десятки тисячі трупів. Уціліли здебільшого юдеї і християни, до яких Хулагу був традиційно прихильний завдяки своїй старшій дружині-несторіанці Докуз-хатун, і продані у рабство жінки й діти.
Захопленого у полон халіфа аль-Мустасіма примусили показати усі таємні сховища зі скарбами Аббасидів, після чого, як каже легенда, в одному з них прирекли його на голодну смерть, чи, можливо, затоптали кіньми. До ноги вирізали практично усю його родину, живим залишили лише одного сина, якого відправили бранцем до Мунке.
Без понищеної, й так вже ніколи не відновленої, тисячолітньої іригаційної системи розорений Багадад і його околиці були приречені стати пусткою.
Свою ставку Хулагу розмістив у місті Мераге біля озера Урмія (у Східному Азербайджані), куди перевіз величезні скарби Аббасидів. Його владу визнали курдські правителі Мосула та Ірбіля (обида нині в Іраку) і міста Шираза, що на півдні Персії, Ахлат у Західній Вірменії, Амід, Едеса, Нусайбін та Харран у Верхній Месопотамії.
Коли у грудні 1259 року Хулагу з військами перейшов Єфрат, покору йому вирішили за краще виказати Кілікійська Вірменія і держави хрестоносців Східного Сереземномор'я, з допомогою яких за два місяці була підкорена Айюбідська Сирія. Її найбільші міста Дамаск і Халеб (нині Алеппо) монголи розграбували і спалили, мусульманське населення — вирізали. Зраджений найближчим оточенням султан ан-Насір Юсуф, нашадок Саладіна, став бранцем Хулагу і за його наказом був страчений.
З півтисячолітнім Аббасидським халіфатом було покінчено.
Останньою твердинею мусульман на Близькому Сході залишився мамелюкський Єгипет. Ультимативну вимогу підкоритись «царю царів Сходу і Заходу» і його «численному як пісок війську» султан Саїф ад-Дін Кутуз відкинув й 3 вересня 1260 року вщент розгромив хулагуїдів у битві біля Айн-Джалуту в Галілеї.
Що було потім
13 червня 1261 року в Каїрі було відновлено халіфат, на чолі якого став дивом уцілілий у багдадській різанині Ахмад аль-Мустансір, дядько останнього, 37-го, аббасидського халіфа.
Оговтатись від першої за шість десятиліть поразки монголи не змогли, були змушені відступити за Єфрат, втратили Сирію. Їх подальшим планам просування на Захід завадила громадянська війна у самій Монголії, де по смерті Мунке за великоханський престол зійшлись його сини і племінники. Імперія розкололась на кілька центрів сили: Аріг-буга тримав Каракорум, Хубілай осів у Пекіні, Хулагу — у Тебрізі, де прийняв титул ільхана («правителя народів») завойованих ним Персії, Межиріччя і лівобережжя Амудар'ї, Берке став повністю самостійним у Новому Сараї, куди переніс столицю Золотої Орди.
Доки на Сході рідні брати воювали за Каракорум, на Заході двоюрідні зійшлись за контроль над Ширванською долиною (нині Азербайджан). Все вирішилось 13 січня 1263 року, коли Берке на Тереку розгромив Хулагу. Той відступив у свої володіння, де й помер 8 лютого 1265 року, готуючись до нової війни із Золотою Ордою. Його поховали на острові Шахі на озері Урмія, як стверджує Вассаф Абдаллах ібн Фазлаллах Ширазі, історик хулагуїдів, що жив кількома десятиліттями пізніше, — разом з численними багатствами, награбованими ним в Багдаді.
Заснована Хулагу держава проіснувала до 1335 року, коли по смерті її дев'ятого хана розпалась на шість султанатів, — монгольські Чобанід (з центром у Тебрізі) та Джалаїрід (Багдад), перські Музаффарід (Керман) і Інджуїд (Шираз), таджицький Картід (Герат) та поліетнічний повстанський Сербедар (Сабзевар).
Коментарі
Дивіться також
• Заснування Багдада, 762
• Облога Києва військами Батия, 1240
• Битва біля Айн-Джалуту, 1260