Лінія розламу між Проводом Українських Націоналістів (ПУН) з одного боку та Крайової Екзекутиви (КЕ) ОУН на західноукраїнських землях з іншого намітилася під час Варшавського процесу 1935-36 років, коли за звинуваченням у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького на лаві підсудних опинилося практично все керівництво КЕ ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Оскільки в якості доказової бази звинувачення використало т. зв. «Архів Сеника», то для представників Краю це стало підставою підозрювати членів ПУН, зокрема Омеляна Сеника та Ярослава Барановського, у зраді.
Запобігти розколу організації певний час вдавалось завдяки беззаперечному авторитету лідера ОУН Євгена Коновальця. Його вбивство 23 травня 1938 року та розчленування Польщі внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа запустило процес розколу — фігуранти Варшавського процесу, що вийшли на свободу після колапсу польської держави, відмовились визнати рішення ІІ Великого збору ОУН, який проголосив новим лідером Андрія Мельника.
ПУН, що базувався в Італії і на чолі якого перебували представники старшого покоління, викликав недовіру у західноукраїнської молоді, котра мала власне бачення стратегії відновлення української державності. Ультимативні вимоги молодих націоналістів провести кадрові ротації і скоректувати зовнішньополітичний курс ПУНу Мельником були відкинуті. В результаті 10 лютого 1940 року група активістів з числа соратників Степана Бандери, зібравшись в окупованому німцями Кракові, обрала його керівником Революційного Проводу (РП) ОУН. Серед 15 учасників цих зборів 8 осіб були засуджені на Варшавському процесі, а 4 — були людьми члена ПУНу Ріко Ярого, активного діяча ОУН і УВО, що відповідав за «німецький» напрям діяльності.
Це дало підстави Андрію Мельнику вбачати в демарші молоді як особисті мотиви помсти, так і влив німецьких спецслужб, які прагнули використати у власних цілях ОУН, радикальна позиція якої більше відповідала німецьким інтересам, ніж помірковані підходи ПУН. Але ситуація дедалі більше виходила з-під його контролю і 16 квітня створена ПУНом Окрема комісія, де більшість належала прихильникам позиції РП, виправдала Бандеру і його соратників.
Організаційне оформлення бандерівської фракції завершилося у квітні 1941 року після проведення ІІ Великого (краківського) збору ОУН, який затвердив Революційний Провід у складі Степан Бандера, Ярослав Стецько (заступник провідника), Дмитро Мирон-Орлик та Олекса Гасин і програму фракції ОУН (революційна).
Міжфракційні чвари продовжилася й в еміграції вже після закінчення активної фази боротьби в Україні.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Варшавський процес, 1936
• Другий Великий (римський) збір українських націоналістів, 1939
• «Процес 59», 1941
• «Акт проголошення Української Держави», 1941
• Загибель Романа Шухевича, 1950
• Загибель Ніла Хасевича, 1952
• Вбивство Степана Бандери, 1959