Після відмови Української Центральної Ради виконати умови ультиматуму, 18 грудня 1917 року російський Раднарком ухвалив рішення «Вважати Раду у стані війни з нами».
Того ж дня Володимира Антонова-Овсієнка було відправлено до Ставки Верховного головнокомандуючого Росії в Першій світовій війні, яку на той час вже очолював більшовик Микола Криленко, з метою «чіткого з'ясування організації і складу бойового центру, діючого проти контрреволюції». У цьому ж рішенні зазначалося і про те, куди спрямовувати першочергові зусилля такого центру: «…Прямим же завданням тов. Антонова має бути організація боротьби та бойових дій з Радою».
У свою чергу Антонов-Овсієнко вже у січні 1918 року «головнокомандувачем усіма військами, що діють проти Центральної Ради» призначив Михайла Муравйова (йшлося про безпосереднє підпорядкування загонів Рейнгольда Берзіна, Павла Єгорова, Г. Кудинського), про що повідомив йому саме під час бою під Крутами. Після цього бою Муравйов дав наказ про загальний наступ на Київ.
Успішному просуванню російських радянських військ сприяв організований більшовиками заколот у Києві, який українцям вдалося приборкати з допомогою відряджених із фронту військ лише 4 лютого. А вже наступного дня Муравйов дав наказ про штурм Києва.
Жорстокі бої, у ході яких червоногвардійці активно використовували артилерію, тривали до 9 лютого.
Зокрема, 7 лютого Муравйов видав розпорядження Єгорову «посилити канонаду, громлячи нещадно місто». Згідно його безпосереднього наказу того ж дня цілеспрямованим вогнем з керованого більшовиком Андрієм Полупановим бронепотягу, який перебував на залізничній колії між товарною станцією і пасажирським залізничним вокзалом, запальними снарядами було знищено прибутковий будинок родини Грушевських. У полум'ї пожежі згоріли безцінні колекції українських старожитностей, що зберігались у помешканні голови УЦР та у розташованому у цьому ж будинку музеї-майстерні українського художника Василя Кричевського. Муравйов вихвалявся цим перед Антоновим-Овсієнком: «Я спалив великий будинок Грушевського і він протягом трьох діб палав яскравим полум'ям».
У ніч проти 9 лютого українські війська відступили з Києва, хоча, як відзначалося навіть у датованому тим днем зверненні нової влади до Льва Троцького — представника Росії на переговорах з країнами Четверного союзу у Бресті, «подекуди ще тримаються невеличкі купки офіцерів та юнкерів».
Поведінка переможців цілком відповідала настанові, виголошеній Муравйовим напередодні у Бахмачі: «Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх всіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами — той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там ви будете нагороджені».
Київ накрила хвиля небаченого раніше терору, напрямок якого було визначено ще в наказі Муравйова від 4 лютого: «Військам обох армій наказую нещадно знищити в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Під таке означення міг потрапити багато хто. Загинуло чимало відомих офіцерів. Найбільш резонансним стало вбивство митрополита Київського Володимира, яке трапилося ще 7 лютого у захопленому червоними військами районі Києва. Щоправда, воно було публічно засуджене Муравйовим, який навіть пообіцяв покарати винних, але реально нічого зроблено не було.
Відсутність чітко визначених критеріїв терору звела його до погромів. Один із свідків тих подій, більшовик Сергій Мойсеєв, за свіжим слідом подій розповідав: «У саду палацу (Маріїнінського, там розташувався штаб окупантів — Авт.), — що був названий "штабом Духоніна" (евфемізм, що означав "місце розстрілу" — Авт.), розстрілювалося дуже багато людей без всяких підстав. Розстріли були представлені на розсуд самих червоногвардійців; розстрілювалися і солдати, які вийшли з госпіталю і не мали посвідчень... Усі трупи були роздягнуті і все зняте з них тут же розподілялося між розстрільниками на очах у натовпу. Коли ж на місце розстрілів приїхав Муравйов і побачив, що його оточує натовп озвірілих червоногвардійців з награбованим майном, він нічого не казав про те, щоб не грабували, а навпаки закликав їх до подальших розстрілів, говорячи, що передусім і головне тепер бути нещадними».
Розповідаючи про терор, Микола Скрипник, який у ті дні обіймав посаду народного секретаря праці в уряді радянської України, згадував: «Особливо розстрілювали всіх тих, у кого знаходили посвідчення, написані українською мовою, так що складалося враження у населення, що ремньовці (за прізвищем командира одного із загонів Муравйова — Авт.) борються взагалі з українцями».
Якщо самому Скрипнику, як й іншому члену Народного секретаріату — Володимиру Затонському, таки вдалося врятуватися від загибелі завдяки наявності поряд із україномовними виданих у Петрограді посвідчень, то кількох відомих українців було все ж розстріляно. Серед них був і член Центральної Ради Олександр Зарудний, який незадовго перед тим вийшов із в'язниці, де перебував через підтримку тієї частини есерів — членів Центральної Ради, які планували здійснити пробільшовицький переворот.
Щоб прикрити окупаційний характер нової влади, через кілька днів після захоплення Києва управління містом було передано Народному секретаріату та Київській раді робітничих та солдатських депутатів. Цікаво, що про перехід влади до Народного секретаріату та про захоплення Києва (військами під керівництвом Юрія Коцюбинського) Ленін заявив у Петрограді ще 5 лютого, в перший день штурму, тобто коли складені у Петрограді плани були переплутані з реаліями.
Між формальним урядом радянської України і муравйовцями одразу почалися конфлікти, оскільки перші усвідомлювали вкрай негативний вплив червоногвардійського терору на киян та намагалися його обмежити чи навіть покарати винних, тоді як другі і надалі вважали себе головними. Згодом Муравйова, якого після Києва було відправлено до Одеси, навіть заарештували і провели слідство з приводу тих безчинств, що творилися при ньому у Києві, однак слідство його виправдало.
Терор лютого 1918 року став першим більшовицьким терором у Києві. На той час він ще не був централізованим державно і викликав осуд багатьох більшовиків. Та незабаром офіційне ставлення до терору змінилося — його було узаконено постановою РНК РСФРР від 5 вересня 1918 року «Про червоний терор», якою «забезпечення тилу шляхом терору» було названо «прямою необхідністю» більшовицької влади. З того часу терор став одним із ключових методів управління компартійно-радянського керівництва опанованою ним країною.
Коментарі
Дивіться також
• Перша російсько-українська війна, 1917
• Бій під Крутами, 1918
• Незалежність радянської УНР, 1918
• Захоплення більшовиками Харкова, 1919