Буллою «Почувши про страшне» папа Григорій VIII закликав до «війни з варварами», дізнавшись про нищівний розгром християн у битві біля гори Роги Хаттіна і полонення короля Гі де Лузіньяна єгипетським султаном Саладіном. Однак, доки європейське лицарство «брало хрест», впав і Єрусалим, і більшість християнських твердинь Близького Сходу. Втримати вдалось лише Тір з навколишньою вузькою прибережною смугою.
Першими у Третій хрестовий похід рушили німці, частина — під проводом Фрідріха Барбаросси через Балкани і Анатолію, більшість — морем через Сицилію. Хоча сам імператор Палестини не дістався — трагічно загинув у Кілікійській Вірменії, його син Фрідріх VI Швабський, Леопольд V Австрійський, Людвіг III, ландграф Тюрингії і граф Саксонії, Отто I, герцог Гельдерна, зуміли до осені 1190 року привести свої загони під стіни Акри, де з'єднались з армією Гі де Лузіньяна і Конрада Монферратського.
Облога Акри тривала вже рік і особливих успіхів не досягла. Окрім дисципліни і злагодженості, бракувало найнеобхіднішого — продовольства, питтєвої води. У таборі християн лютувала епідемія малярії. Для догляду за пораненими і хворими кілька вихідців з Бремена і Любека створили щось на кшталт польового госпіталя під натягнутим на палях корабельним вітрилом, де не стільки лікували, скільки забезпечували хоч на якомусь рівні прийнятну гігієну.
20 січня 1191 року від малярії в один день померли брати Тібо V де Блуа і Стефан I, граф де Сансер, і головний опікун госпіталю Фрідріх VI Швабський (син Барбаросси).
Залишившись без ватажка, німецьке лицарство вирішило за краще повернутись на батьківщину. Під стінами Акри залишився лише невеликий загін Леопольда V Австрійського. Залишилось і госпітальне братство. Брат Фрідріха Генріх VI Гогенштауфен, на той час король, саме залагоджував з папою питання своєї коронації в Римі. За його посередництва 6 лютого 1191 року Климент III взяв німецький госпіталь під свою опіку, надавши право іменуватись «Братством Святої Марії Тевтонської в Єрусалимі» і послуговуватись у своїй діяльності «Статутом святого Августина», що регламентував його близький до чернечого уклад.
Після взяття через півроку Акри госпіталь перенесли у місто. Власним коштом його утримував Генріх II Шампанський, з 1192 року номінальний король Єрусалимський. Та перебратись у столицю Святої Землі ні йому, ні госпітальєрам-тевтонцям не судилось — ворожнеча короля англійського Річарда Левове Серце і французького Філіпа II Августа поклала край Третьому хрестовому походу. Власними силами його взявся відновити Генріх VI, й в очікуванні на прибуття у Палестину німецького воїнства посли імператора Вольфгер фон Елленбрехцкірхен, єпископ Пассау, і Конрад фон Кверфурт, єпископ Вюрцбурга, мілітаризували тевтонське чернече братство за прикладом госпітальєрів-іоанітів.
Хоча Німецький хрестовий похід так і не відбувся — у кінці 1197 року 32-літній Генріх VI нагло помер під час війни за свою сицилійську спадщину, вже навесні наступного папа Інокентій III закликав до чергового, Четвертого, походу у Замор'я. Німецька знать потребувала духовної установи, яка б представляла їх інтереси і була б союзником на Близькому Сході, й 19 лютого 1199 року Тевтонське братство отримало власний орденський статут. Подібно іоанітам і тамплієрам, він поклав на братчиків обітницю бідності, безшлюбності, духовного і військового послуху, організаційно поділив їх на підрозділи: лицарський для знаті, міліцейський для простолюду, ченців-священників і т. зв. «зведених братів», що опікувались господарством і виконанням головної місії — наданням медичного догляду.
Першим Великим майстром Тевтонського ордену став Генріх Вальпот фон Бассенгайм, родом, імовірно, десь з лівобережжя Ельби.
У прагненні «знайти спасіння» перед невідворотним наближення «кінця світу» німецька знать щедро жертвували ордену земельні володіння та численні лікарні як у самій Священній Римській імперії, так і в Італії, франкській Греції й Палестині. У 1228 році поблизу Акри коштом Святого Престолу почалось будівництво замку Штаркенберг (або Монфор на французький лад), першої резиденції Тевтонського ордену.
На цей час Орден, зусиллями свого четвертого Великого майстра Германа фон Зальца уже практично повністю мілітаризований, — впливова сила, військова і політична. У час протистояння папи й кайзера його відданості домагались обидві сторони: Гонорій III вивів орден з-під єпископальної влади, підпорядкувавши напряму Риму, і наділив братчиків правом на носіння сірого плаща з чорним хрестом, Фрідріх II Гогенштауфен на відзнаку участі тевтонців у забороненому церквою Четвертому хрестовому поході підняв статус фон Зальца до рівня рейхспринца, зробив своєю довіреною особою і надав честь виголосити вітальну промову у храмі Гробу Господнього з нагоди своєї коронації на престол Єрусалиму.
Прихильності тевтонців прагнули і вельможі поза імперією: Андраш II наділив їх чималими маєтностями у Трансильванії у сподіванні захиститись від половців, Конрад I Мазовецький дозволив їм осісти у Кульмерланді, щоб войовничі німецькі ченці протистояли прусам-язичникам. Саме сюди, на правобережжя Вісли, вони у більшій своїй частині і перебрались, коли по смерті фон Зальца їх силою зброї з Близького Сходу у 1241 році витіснили тамплієри, з Італії — вірні папству міста, а з Семиграддя вигнав угорський король.
Користуючись виданою кайзером ще 26 березня 1226 року т. зв. Золотою буллою Ріміні, яка надала Тевтонському ордену фактичну автономію і право на власність усіма підкореними у майбутньому землями язичників, тевтонці вогнем і мечем розпочали розширення свого імперського лену. Були підкорені Пруcсія, Ліфляндія, ряд земель Великого князівства Литовського і Польщі, і на початку XIV століття орден фактично перетворився на чернечу державу у Східному Помор'ї зі столицею у Марієнбурзі (нині — Мальборк, Польща), куди в 1309 році з Венеції була перенесена його штаб-квартира.
Піку своєї могутності Тевтонський орден досягнув у кінці XIV століття, коли окрім Пруссії володів землями в Ноймарку, Східному Помор'ї, Жемайтії, Курляндії, Ліфляндії, Естонії, островами Готланд, Даго та Сааремаа у Балтійському морі. Його занепад почався після унії Литви з Польщею — їх прагнення повернути свої володіння призвело до Великої війни, в ході якої війська під командою короля Ягайла у Грюнвальдській битві 1410 року завдали тевтонцям першої великої поразки.
Коментарі
Дивіться також
• Третій хрестовий похід, 1187
• Занепад Тевтонського ордену, 1466
• Створення ордену єзуїтів, 1540