Десятилітня Єлизавета Олександра Марія, старша донька в родині Альберта-Георга, герцога Йоркського, стала спадкоємницею британської корони у кінці 1936 року, коли її батько зійшов на трон після зречення його брата Едварда VIII. З дитинства хворобливий, Георг VI мав проблеми з дикцією — страждав на заїкання, яке так до кінця і не зміг подолати, через що почувався украй невпевнено й зазвичай уникав публічних заходів. На відміну від старшого брата, політикою він не цікавився, власне, як і державними справами, до яких його свого часу й не готували, однак завдяки природній сумлінності досить швидко опанував свою нову роль.
Попри небезпідставні сумніви, король Джордж, «цілком звичайна людина», як він говорив про себе, не лише успішно справився зі свою місією «відновлення довіри до монархії», дещо підірваної його ексцентричним і пронацистськи налаштованим братом, але й за роки Другої світової став улюбленцем британського народу.
Преса нагадала публіці військове минуле короля — його участь в 1916 році мічманом у п'ятиденній Ютландській битві, наймасштабнішому морському зіткненні між британським та німецьким флотами Великої війни. «Цього разу ми всі на передовій», — заявив Георг VI у своєму різдвяному посланні наприкінці 1939 року, щойно повернувшись з британських позицій у Франції.
Не залишились непоміченими ні побутова скромність Георга VI, який не полінувався власноруч у ваннах Букінгемського палацу, що двічі зазнавав бомбардувань, накреслити лінії, до яких слід було набирати дефіцитну в країні воду, ні його відмова залишити країну в її найтяжчі дні Битви за Британію, коли німецька окупація острова видавалась цілком реальною небезпекою.
«Діти не поїдуть без мене. Я не поїду без короля. А король ніколи не поїде» — відповіла королева-консорт Єлизавета на пропозицію Дугласа Хоггса, віконта Хейшлема, евакуювати родину в Канаду. Для підняття морального духу армії і флоту вони удвох із чоловіком побували практично усюди, де британці вели бойові дії, — в Північній Африці і на Мальті в червні 1943 року, у Нормандії вже через тиждень після відкриття Другого фронту, на півдні Італії в липні 1944 року і в Бельгії та Голландії напередодні Арденнського прориву Вермахту.
Перебування короля поза межами Британії часом було настільки тривалим, що парламент був змушений змінити закон, щоб його 18-літня донька Єлизавета увійшла до складу п'яти державних радників, які мали право виконувати ряд церемоніальних функції глави держави. У цей час вона саме проходила підготовку як водій-механік у «Допоміжній територіальній службі», по закінченні якої у лютому 1945 року отримала звання молодшого командира.
Наступного літа Єлизавета заявила про намір одружитись з другом дитинства Філіпом, своїм триюрідним братом по матері і чотириюрідним по батькові.
Ні родина, ні уряд не були в захопленні: грецький принц з данського дому Глюксбургів, з близькими сімейними зв'язками з німецькими дворянами, без грошей і становища — служив офіцером Британського флоту, видавався не кращою партією для спадкоємиці британської корони. Останнє слово було за Георгом VI, і проти «принца без дому та королівства», як писала преса, чи «гуна», як про нього відізвалась королева-матір, він заперечувати не став. Філіпу довелось відмовитись від титулів, претензій на британський престол, з православ'я перейти у англіканство, взяти дівоче прізвище своєї матері Маунтбаттен і чекати до повноліття принцеси.
Пара одружилась у листопаді 1947 року. Він — у звичайній офіцерській формі, вона — у пошитій королівським кравцем сукні з тканини, придбаній за пайові купони. Через рік Єлизавета народила сина Чарльза, ще через два — доньку Анну.
Попри сімейні радощі, для Георга VI це був особливо важкий час.
Після того, як ейфорія перемоги вщухла, наслідки війни не забарились — життя здавалось сірими і жалюгідним. Бракувало усього — житла, ресурсів і продовольства. «Їжа, паливо та одяг — ось головні теми розмов», — писав король у своєму щоденнику. Він був виснажений зусиллями в роки війни, важко адаптувався до повсякдення мирних часів. Не дуже компанійському, йому бракувало відставленого на виборах Черчілля, з яким вони мало не п'ять воєнних років щовівторка приватно обідали удвох, щоб мати можливість говорити про все таємно і відверто.
Перемога на виборах лейбористів стала для Георга VI прикрою несподіванкою. Коли до нього на аудієнцію прибув Клемент Еттлі, щоб отримати призначення стати прем'єр-міністром, тривалий час панувала тиша — король не наважувався почати розмову. Після довгої паузи ніякову ситуацію у порушення етикету розрядив Еттлі: «Я переміг на виборах». «Знаю, почув про це у новинах» — лише й почув у відповідь.
Тим не менш новій адміністрації, що взялась за масштабні соціальні реформи, король надав усю необхідну підтримку. Лише в колі близьких дозволяв собі висловлювати роздратування мало не щомісячним страйками чи новаціями повоєнного часу, як-то профспілка слуг Букінгемського палацу чи демарші міністра охорони здоров'я Еньюріна Бівена, соціаліста за переконаннями, який відмовлявся на урочистості одягати смокінг на тій підставі, що це «уніформа вищого класу». Консервативному за вихованням і поглядами, Георгу ще й довелось стати мовчазним свідком краху Британської імперії: у 1947 році незалежність проголосила Індія, розділена на два домініони — Індійський Союз і Пакистан, у наступному — Ірландія і Цейлон (нині Шрі-Ланка).
Цього ж, 1948-го, року широкий загал дізнався про серйозні проблеми зі здоров'ям Георга VI — лікарі діагностували запалення кровоносних судин і лише вчасна операція врятувала його від ампутації ноги. Згодом у нього, запеклого курця, виявили рак і у вересні 1951 року прооперували вдруге — видалили легеню. Однак на цей раз він не оговтався: у листопаді був не в стані виголосити тронну промову з нагоди відкритя парламенту, у грудні — прочитати різдвяне радіозвернення до нації, яке був змушений записувати кілька днів частинами. Міжнародні поїздки довелось доручити доньці. Попри застереження лікарів, 31 січня 1952 року Георг VI поїхав до аеропорту Лондона, щоб провести її з чоловіком до Найробі. Через тиждень, у ніч проти середи 6 лютого, він помер уві сні від коронарного тромбозу у своєму Сандрінґемському палаці в Норфолку. Йому було 56 років.
Цього ж дня Єлизавета, що на шляху до Австралії і Нової Зеландії зробила проміжну зупинку в Кенії, уже в статусі королеви — о 17-00 її право на престол на спеціальній зустрічі в палаці Сент-Джеймс підтвердили лорди Таємнної ради, повернулась на батьківщину. Країна була в жалобі: не працювали театри, кінозали, в ефір не виходили розважальні телевізійні програми, відмінили спортивні заходи, на знак поваги до короля своє засідання переніс парламент.
О 10-й ранку 8 лютого Таємна рада зібралась вдруге, щоб засвідчити клятву Єлизавети «підтримувати і оберігати» Церкву Шотландії і її особисту декларацію про намір «завжди працювати на підтримку конституційного уряду і сприяти щастю і благополуччю Її народів у всьому світі». Попри те, що виголошення заяви про вірність нового монарха протестантській вірі — невід'ємної частини ритуалу сходження на британський престол, відклали до державного відкриття парламенту 4 листопада, об 11-й ранку гербовий король — глава герольдів, сер Джордж Беллью з балкона палацу Сент-Джеймс урочисто сповістив про вступ Єлизавети II у «права, привілеї та гідність» суверена Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії і Королівств Співдружності.
За тиждень, 15 лютого 1952 року, Георга VI поховали у каплиці Святого Георгія Віндзорського замку, графство Беркшир. Через півстоліття поряд з ним була похована його дружина Єлизавета і перепохована донька Маргарет (сестра Єлизавети II), які померли в один рік.
9 квітня 1952 року за порадою матері, бабусі та Вінстона Черчілля королева повідомила про відмову змінити прізвище правлячої династії на Маунтбаттен, яке вона прийняла при одруженні, і 2 червня 1953 року коронувалась у Вестмінстерському абатстві як Єлизавета II Віндзор. Станом на лютий 2016 року вона — рекордсмен за тривалістю перебування на британському престолі і друга серед діючих монархів світу.
Коментарі
Дивіться також
• Заснування дому Віндзорів, 1917
• Зречення Едварда VIII, 1936
• Коронація Єлизавети II, 1953
• Єлизавета II — найдовше правлячий монарх Британії (інфографіка)